Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― І ви, значиться, приїхали ламати калину?
― А ви її ламаєте?
― Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
― Простуду лікуєте нею?
― Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші ― навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
― Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
― Руки? ― здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
― Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
― Великий крик за малий пшик! ― ображено заметались вузькі, присмоктані уста. ― За що мені така сіпанина?
― Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
― Маю.
― Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
― А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
― Хіба ж не видно?!
― Та видно. З Літина чи Вінниці?
― З Вінниці.
― Значиться, такий є приказ, ― дивується чоловік. ― Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. ― Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...
Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу ― і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.
― Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
― Не замерз.
― Все одно трохи пробіжімося.
І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.
Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.
― Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
― Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, ― знайомить мене голова комнезаму.
― Спасибі, ― невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
― Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
― Я сам, ― прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
― Випишіть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:
― Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
― Чого ранувато? ― бурмочу собі під ніс. ― Я дуже люблю читати п'єси.
― Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.
― А в них срілянина є?
― Що-що? ― округлюються сірі очі вчителя.
― Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?
― Ага! ― зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. ― Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, ― тоді ще наче й пороху не було.
― То я візьму її, ― люблю, коли б'ються, ― ніяково виправдуюсь перед учителем.
― Ну, коли так наполягаєш, бери! ― вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. ― Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
― Згода.
― Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? ― показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
― Можна й цю, ― беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
― Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
