Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

― Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ― насупились брови у тата.

― Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ― каже дядько Себастіян.

― Чого ж це мушу?

― Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ― недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

― Не хочу.

― Боїшся? ― в'їв тата дядько Себастіян.

― Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ― блиснули завзяттям батькові очі. ― Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

― А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

― Коли тобі це подобається, ― топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

― Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

― Ой! ― зажурилася мати.

― Громадою просимо, берися за це діло.

― Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, ― зітхнув тато...

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...

― То що тобі, Панасе, треба на початок? ― повеселішав дядько Себастіян.

― З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

― Нащо так багато?

― Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

― Тобі ще цього лиха треба, ― згаснула мати. ― Нащо ото з Яковом заїдатись?

― Хай не забуває, що в нього є брат, ― відрізав тато. ― Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

― То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, ― погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. ― Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

― Завтра? ― аж не віриться мені.

― Атож. Одягайся тепліше.

―Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

― Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

― Як хочеш, діло хазяйське, ― сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, ― одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

― Чим це ти напакував торбу?

― Варениками ― і для вас, і для мене. Покуштуйте.

― А ти куштував?

― Ще ні.

― То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

― Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

― Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

― Не так-то й скоро.

― Та вже циган продав кожуха, ― сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

― Михайлику, хочеш побачити диво? ― обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

― Хочу!

― Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

― Гарно, Михайлику? ― змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

― Ой, гарно як! ― щипаю кілька промерзлих кетягів калини. ― І де її стільки взялося?

― Де? ― задумався, спохмурнів дядько Себастіян. ― Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата ― у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився