Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?

Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:

― Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! ― Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: ― Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.

― Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети ― і на вогонь? ― довірливо запитала тітка Марина. ― Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...

― Ет, сільська наївність! ― безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: ― І яку тут придумати резолюцію?..

Розділ дев'ятий

Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною ― вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.

А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.

Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:

― Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!

― І багато її? ― завмираю од радості.

― В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!

― Оце п'єса! ― тішуся я.

А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ― такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ― він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:

― А стрілянина є в них?

― Є, і навіть багато!

― Оце й добре, ― схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...

Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ― сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

― Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ― несе йому посмішку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:

― Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.

Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?

― Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ― прядучи пряжу, допитується мати.

― Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ― тато знову зиркнув на мене. ― Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!

Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

― І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

― Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

― Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

― Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ― посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

― Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ― кажу обережно, бо хто ж знає, як