Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко

— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…

— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?

— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.

— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.

— Що ти надумав? — насторожено запитав Юрко.

— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!

— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.

— Я наперед знаю, що він не дозволить.

— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!

— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..

Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:

— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!

— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.

Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.

— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.

Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:

— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.

Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:

— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!

— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?

— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.

Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк збирав медичних працівників, знайомив з новими інструкціями, виданими канцелярією гауляйтера Коха. Штарк вимагав лікувати лише тих, хто працює. Всім іншим хворим медична допомога не потрібна. Зараз, мовляв, основне завдання — відібрати людей на роботу в Німеччину. Після коменданта виступав німецький лікар, такий собі інтелігентний панок в есесівській формі. Він наказував тяжкохворих, літніх людей не лікувати, а вводити їм карболку. Лікар запевняв нас, що після цього уколу хворий швидко, без будь-якого болю помирає. Далі казав, що їхня санітарна група прибула на Полісся вивчити причину спалаху епідемії, викликаної невідомим вірусом. Пам'ятаєте, як ми скористалися жар-зіллям? Та епідемія зникла безслідно. «Є підстави вважати, — заявив цей «професор», — що вона викликана більшовицькими агентами, щоб перешкодити мобілізації робочої сили до Німеччини». Потім він наказав нам скласти списки психічнохворих, калік і передати в жандармерію. Незабаром почне працювати комісія, попередив нас німець, в складі якої будуть представники санітарної групи військ СС. Потрапили ми в скрутне становище. Дати людині довідку, що вона тяжко хвора і не може за станом здоров'я їхати в Німеччину, — значить, приректи її на смерть. Є наказ палити хати тих, хто ухиляється від мобілізації.

— Що ж тепер робити? — запитала Берегова.

— Треба їхати за білим зіллям. Створити видимість спалаху нової епідемії. На цей раз висипного тифу. Хворі на висипняк не підлягають знищенню. Оце я й прийшла попросити Юрка, щоб він завтра поїхав з дідом Захарком у плавні за зіллям. З Вовкою я домовилася, дала йому звільнення від роботи, хоча заборонено.

— І я поїду, — вихопилася Леся. — Я вже й веслувати навчилася. І зілля допоможу збирати.

Галина Іванівна осудливо глянула на дочку, сказала лікарці:

— Хоч ви, Оксано Василівно, присоромте її! Ніяк не хоче мене слухати. У селі такі страхіття, а вона хати не тримається.

— По зілля треба їхати, — сказала лікарка, — і негайно. Хто ж допоможе людям? Мобілізацію необхідно зірвати до початку роботи медичної комісії, бо потім буде пізно.

— Хіба ж я проти, Оксано Василівно? — зітхнула Галина Іванівна. — Тільки страшно мені за Лесю! Та хай уже їде! Що буде, те й буде!

— Спасибі вам, Галино Іванівно, хай Леся поїде, хлопцям веселіше буде. Завтра вранці й рушайте в плавні, постарайтеся побільше привезти білого зілля, — сказала лікарка.

Уранці