Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

Церква була простора й, незважаючи на величезні вікна з кольоровими скельцями, здавалася тьмяною, мало освітленою, хоча стіни її були побілені, а сонячні відблиски, червоні й пурпурові, яскраво палахкотіли на колонах і лавах.

Бен побачив, що в проходах безшумно сновигають бабусі з високими стосами грілок для ніг і роздають їх молільникам, спритно витягаючи зі стопки нижню грілку, поки не залишиться жодної. Його здивувало, що мейнгеєр ван Генд розташувався разом із хлопчиками на зручній боковій лаві, посадивши свою вроу посеред церкви, заставленої стільцями, на яких сиділи тільки жінки. Але Бен ще не знав, що так заведено в усій країні.

Лави дворян і посадових осіб міста були круглі. Кожна з них облямовувала колону. Вкриті вишуканим різьбленням, вони служили масивною базою для величезних колон, що яскраво виділялися на тлі голої білої стіни.

Ці високі, з гарними пропорціями колони були часом скошені й надщерблені, але все-таки не втратили своєї краси. Їхні капітелі, схожі на квіти, що розпустилися, губилися високо вгорі, у глибоких зводах.

Бен опустив очі на мармурову підлогу, вимощену кам’яними надгробками. Майже всі великі плити, з яких її було складено, відзначали місце упокоєння померлих. На кожному камені було вирізано герб, а напис і дата вказували, чиє тіло спочиває під цим каменем; подекуди лежало по три родичі, один над одним в одній усипальниці.

Бен уявляв собі урочисту похоронну процесію: ось вона рухається, звиваючись при світлі смолоскипів, величними бічними боковими вівтарями і несе свою мовчазну ношу до місця, з якого знято плиту й де темна яма готова прийняти небіжчика. Втішливо було думати, що його сестра Мебел, яка померла ще немовлям, лежить на залитому сонцем цвинтарі, де дзюрчить, поблискуючи, струмочок, а дерева, погойдуючись, перешіптуються всю ніч; де ранні пташинки ніжно співають у високості, а біля надгробка ростуть квіти, освітлені спокійним сяйвом місяця й зірок.

Потім він відірвав погляд від підлоги і зупинив його на різьбленій дубовій кафедрі, неймовірній за формою і оздобленням. Священика не було видно, хоча незадовго перед цим Бен помітив, як він повільно піднімався на кафедру спіральними сходами. Це була людина з м’яким обличчям, зі складками навколо шиї і в короткому плащі до колін.

Тим часом величезна церква помалу наповнювалася людьми. Темніли лави, зайняті чоловіками, а середина церкви цвіла свіжими недільними жіночими вбраннями. Раптом по всій церкві пронісся легкий шерех, усі погляди спрямувались у бік священика, який саме з’явився на кафедрі.

Проповідь він вимовляв повільно, але Бен все одно мало що зрозумів; зате, коли завели молитву, хлопчик від щирого серця приєднався до співу.

Під час перерви в церковній службі Бен раптом здригнувся, побачивши перед собою невеликого мішечка. Збоку на ньому погойдувався лункий дзвіночок, а сам мішечок висів на довгому ціпку, якого ніс церковний служитель. Не покладаючись на прибиті до колон біля входу німі кухлі для збирання милостині, церковники вдавались до більш прямолінійного способу розбуркати щедрість доброчинців.

На щастя, Бен узяв з собою трохи стейверів; коли б не це, даремно дзенькав би перед ним музичний мішечок.

Раннього ясного ранку в понеділок наші хлопчики попрощалися зі своїми люб’язними господарями і рушили додому.

Пітер затримався біля дверей, які охороняв лев, — йому треба було багато чого сказати сестрі на прощання.

Бачачи, як вони прощаються, Бен мимоволі подумав, що сестринські поцілунки, так само як і годинники, в усьому світі дуже схожі між собою. Коли він їхав із дому, його сестра Дженні поцілувала його на прощання і цим побажала йому того самого, чого бажала братові мевроу ван Генд, цілуючи Пітера. Людвіг прийняв свою частку прощальних поцілунків із байдужим виглядом (хоча й дуже любив сестру), і навіть трохи скривився, незадоволений тим, що вона «поводиться з ним, як із дитиною», коли вона ще раз поцілувала його в чоло зі словами: «А це для мами».

Незабаром Людвіг разом із Карлом і Якобом стояв на каналі. Можливо, і вони думали про сестринські поцілунки? Аж ніяк! Вони були такі щасливі знову стати на ковзани, так нетерпляче прагнули якнайскоріше увірватися у саме серце Брука, що кружляли по льоду як божевільні й, відводячи душу, лаяли капітана, цідячи крізь зуби: «Пітер ен Дондер», — слова, що не заслуговують на переклад.

Навіть у Ламберта і Бена, які чекали Пітера на розі вулиці, урвався терпець.

Аж ось капітан прийшов, і весь загін нарешті зібрався на каналі.

— Скоріше, Пітере, — гарчав Людвіг, — ми геть змерзли… Так я й знав: ти останнім надягнеш ковзани!

— Он як? — відгукнувся старший брат, дивлячись на нього знизу вгору з удавано глибоким інтересом. — Метикуватий хлопчина!

Людвіг розсміявся, але скорчив сердите обличчя і сказав:

— Я серйозно. Нам треба потрапити додому до кінця року!

— Ну, друзі, — крикнув Пітер, застібнувши останню пряжку й швидко випростовуючись, — шлях вільний! Уявімо, що зараз починаються наші великі змагання. Готові? Один, два, три… Пішли!

Можете не сумніватися: за перші півгодини майже ніхто не вимовив і слова. По льоду мчали шестеро Меркуріїв. Простіше кажучи, хлопці летіли, мов блискавки… Хоча й це приблизне порівняння! Але в тому-то й річ, що навіть і не знаєш, які слова дібрати, коли півдюжини хлопців проносяться повз тебе з неймовірно запаморочливою швидкістю. Я тільки можу вас запевнити, що вони докладали усіх зусиль і з розпаленими очима так летіли по каналу між мирними ковзанярами, що навіть охоронець порядку крикнув: «Стійте!» Але це тільки додало їм швидкості, і вони помчали вперед. Кожен старався за двох, що викликало здивування всіх зустрічних.

Але закони тертя сильніші навіть за охоронців порядку на каналі. Спочатку став пасти задніх Якоб… Потім Людвіг… Потім Ламберт… Потім Карл.

Незабаром вони зупинилися, щоб як слід перепочити, і скупчилися,