Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

колесо фортуни обертається набагато швидше, ніж жорно, й ті, хто вчора походжав Олімпом, сьогодні скотились на грішну землю. Жаль мені діточок та дружини, які могли і мали сподіватися повернення їхнього татка губернатором або намісником якогось острова чи королівства, а зустрінуть у воротях рідної домівки конюха, що впіймав облизня. Все це я до того, сеньйоре, щоб ви розкаялися через кепське поводження з моїм господарем, бо глядіть, аби в іншому житті Бог не спитав з вас за те, що ви обмежили свободу вільного, та не засудив у зв’язку з тим, що за дні полону він не здійснив жодної доброї справи й нікому не допоміг.

— Ого, наш Санчо загинає! — пирснув цирульник. — То ви зі своїм хазяїном обоє рябоє? Я далебі гадаю, а чи не посадити вас із ним за компанію. Ох, невпору довірилися ви йому, спокусившись обіцянками щодо острова, про який мрієте.

— Ніхто мене не спокушав, — відрубав Санчо Панса. — Я хоч бідний, але щирий християнин і нікому нічого не винен. Чом би мені не мріяти про острів? Он інші фантазують стосовно куди гірших речей, адже в кожної людини свої сни. Отже, якщо я людина, то можу стати папою, а не лише острівним губернатором. Тим більше, цих островів мій господар здатний завоювати стільки, що нікому буде їх роздавати. Ліпше думайте, перш ніж балакати, сеньйоре Ніколасе; не всі голять бороди, і тому не слід стригти всіх під одну гребінку.

Цирульник змовчав, побоюючись, що через наївність Санчо таємниця розкриється. Того ж остерігався і священик, який поманив нежданого супутника проїхати вперед: він, мовляв, роз’яснить йому ситуацію.

Вражено вислухавши повчальну історію раніше добропорядного ідальго Кіхани, канонік рішуче заявив:

— Чесно кажучи, сеньйоре, я безапеляційно впевнений, що так звані лицарські книжчини шкідливі для країни. І хоча, радше з порожньої удаваної цікавості, мною переглянуті перші сторінки майже всіх романів подібного штибу, які були надруковані, але дочитати їх до кінця примусити себе я не зміг, бо ті книги, схоже, одним миром мазані. Якщо основна мета такої літератури — розважати, то навряд чи вона досягнута, оскільки у подібних опусах безліч жахливих дурниць. Ну, куди це годиться, що шістнадцятилітній юнак по-простому панахає навпіл велетня, заввишки з башту? А як вам битви, де вороже військо нараховує понад мільйон солдатів? І чого варті королева або наслідна імператриця, які готові кинутись на шию першому-ліпшому лицарю? Мені можуть заперечити, мовляв, лицарські романи пишуться як речі вигадані; відповідно, дотримуватись усіх тонкощів та гнатися за реальністю подій не обов’язково. Я ж підкреслю, що вигадка тим краща, чим вона правдоподібніша. Твори, в основі яких лежить вимисел, повинні бути доступні читачам. А стиль вищезгаданих писань грубий, подвиги нереальні, кохання хтиве, ввічливість не вітається, битви занадто тривалі, міркування дурноверхі, мандри недоладні — тобто нічого спільного зі справжнім мистецтвом вони не мають, заслуговуючи вигнання з християнської держави як непотрібні.

Слова ці переконали священика, який глибоко поділяв точку зору свого візаві, що йому стрівсь чоловік цілком розважливий.

Розділи XLVІІІ-L,

у яких спочатку триває цікава дискусія двох священнослужителів, а дещо пізніше наводяться ще кілька вельми змістовних розмов

— Ваша правда, — гаряче підтримав ліценціат співбесідника. — Тому-то автори цих книг заслуговують особливої огуди, бо, по-перше, не дружать зі здоровим глуздом, по-друге, ігнорують норми літературної творчості, керуючись якими, вони могли б добитись успіху в прозі, аналогічного славі двох стовпів поезії — грецької та латинської.

— Знаєте, шановний, — примружився канонік, — був час, коли я піддавсь спокусі написати роман; гм, навіть здолав понад сто сторінок. А щоб упевнитись, що реально зважую власні сили, читав уривки любителям лицарського жанру, і не тільки мужам освіченим, але й абсолютним невігласам. Уявляєте, реакція завжди мала винятково позитивний характер. Утім продовжувати далі я не став: з одного боку, такий рід занять не відповідав моєму становищу, а з іншого — побачив, що людей наївних та недалеких більше, за розсудливих; і хоча бути високо оціненим кількома справжніми фахівцями набагато дорожче, аніж глузування дурнів, мені не хотілося залежати від неясних думок вульгарних чваньків, які по суті і є основною масою читачів вищезгаданих книг.

Тут священнослужителів наздогнав цирульник, запропонувавши для полуденного відпочинку зупинитися в мальовничій долині, куди саме спустились з гірської дороги обидві групи.

Поки розсідлували мулів та розпрягали волів і пускали їх на пасовисько, а також облаштовували місце привалу, Санчо, угадавши момент переговорити з хазяїном наодинці, бочком-бочком наблизився до клітки й легенько поторсав його:

— Сеньйоре, аби заспокоїти своє «зумління», мушу розповісти вам підспідок вашого ув’язнення. З усього виходить, що оті двоє в масках — це священик нашого села й голяр. Схоже, вони вивозять вас подібним чином, охоплені заздрістю до ратних ваших подвигів. І якщо це так, то ваша милість не зачарована, а обдурена.

— Синку, — сумно зітхнув Дон Кіхот, — щодо буцімто наших односельців, то, можливо, такими вони тобі лише здаються. Але ні в якому разі не думай, що це насправді, бо тим, хто мене зачаклував, нічого не варто набрати вигляду будь-кого.

— Пресвята Богородице! — аж застогнав Санчо Панса. — Невже ніяк не втямите, що у ваших негараздах винна швидше підступність, а не чаклунство? Та кат із ними. Хай там як, непогано було б, аби ви постарались вибратися звідси і спробували знову вилізти на свого доброго Росінанта, й потім ми заново вирушили б у пошуках пригод. Ну, а раптом нам не таланитиме, то повернутися до клітки ніколи не пізно. Обіцяю, що сяду туди разом з вами, як належить вірному зброєносцю.

— Я згоден діяти за твоїми вказівками, — самими губами шелеснув ідальго. — Щойно тобі вдасться звільнити мене, в усьому тебе слухатимусь.

Відтак Санчо гукнув священика й попросив, щоб господарю дозволили вийти ненадовго з клітки, інакше нюх оточуючих серйозно постраждає. Ліценціат зрозумів, у чому річ, однак захвилювався — мовляв, опинившись на волі, «твій хазяїн» знову кудись майне, і шукай тоді вітру в полі.

— Він не втече, — поручився Санчо Панса.

— Я теж ручаюсь, — заявив канонік. — Хай тільки дасть мені слово лицаря, що без нашого відома нікуди звідси не піде.

— Даю, — сказав ідальго, який усе чув. — Тим більше, що зачаклована, як я, людина не вільна собою розпоряджатися, бо той, хто її зачарував, може зробити, аби вона триста років не ворушилась, а якщо і втече, то її повернуть назад повітрям.

За хвилину Дон Кіхот швиденько щез у супроводі Санчо в безлюдній місцинці, звідки вийшов помітно веселішим.

Тим часом канонік не