Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— Щиро кажучи, не знаю, — відповів Санчо Панса, — адже я не такий начитаний, як ваша милість. Та готовий присягнутися, що тутешні привиди — аж ніяк не благочестиві католики.

— Благочестиві католики? Побійсь Бога! — заремствував ідальго. — Це ж справжні демони в облудній плоті. Доторкнись до них — переконаєшся, що тіла їхні з повітря і що це сама видимість.

— Та мацав я вже їх, сеньйоре, — шепнув Санчо. — Он той дідько, який у них за старшого, досить вгодований. Крім того, він має ще одну особливість, котра не в’яжеться з характерними ознаками дияволів; подейкують, що від усіх чортів тхне сіркою, а від цього за півмилі несе амброю.

Санчо Панса мав на увазі дона Фернандо, тіло якого, як знатного дворянина, було напахане чимось подібним.

— Це не повинно дивувати, друже, — озвавсь Дон Кіхот. — Знай же, дияволи дуже хитрі: поширюють сморід, але самі нічим не пахнуть, бо вони — химери. Коли ж тобі здається, що цей демон пахне амброю, то або ти помиливсь, або він хоче тебе обманути, щоб його не вважали нечистим.

Таку бесіду вели між собою господар і служка, тоді як дон Фернандо та Карденьйо, побоюючись, аби Санчо не розгадав їхньої оборудки, до чого той уже був зовсім близенько, надумали прискорити від’їзд, велівши корчмареві сідлати коня ідальго й нав’ючувати осла Санчо Панси.

Тим часом священик домовився зі стражниками, щоб вони провели його до селища, пообіцявши розраховуватися з ними щодня. Карденьйо закріпив зліва шкапової сідельної луки щит, справа — тазик-шолом; наказав Санчо осідлати віслюка і вести Росінанта на поводі й виставив двох озброєних аркебузами ратників по обидва боки хури.

Прощатися дружина хазяїна, її донька та Маріторнес вийшли зі скорбними мінами, наче оплакували гірку долю кабальєро.

— Не лийте сліз, добрі мої сеньйори, — глибоко зворушивсь той, — бо всі ці біди нерозлучні з тими, хто відданий лицарській справі. Якби мене не спіткали різноманітні напасті, я б не вважав себе славним мандрівним лицарем, адже з лицарями невідомими нічого й не трапляється. Ось чому таких ніхто не пам’ятає. Зі сміливцями ж — навпаки. Багато монархів і ще більше інших лицарів заздрять їхній доброчесності та відвазі, намагаючись всіляко згубити їх. Однак при цьому доброчесність являє собою настільки міцну силу, що самотужки, долаючи будь-які підступи чорної магії, здатна вийти переможцем з усіх випробувань і засяяти на землі, ніби сонце в небі. Вибачте мені, прекрасні дами, якщо чимось, звичайно ненавмисне, образив вас; та помоліться Господу, щоб він урятував із тюрми вашого покірного слугу, ув’язненого таємничим злим чаклуном. У разі ж виходу на волю ніколи не забуду милостей, якими мене удостоїли в цьому замку, і належним чином віддячу вам.

Поки Дон Кіхот виливав душу жіночій половині заїзду, священик та цирульник тиснули руки Карденьйо, донові Фернандо і його друзям, а також бажали сімейної злагоди щасливим Лусінді й Доротеї. Наостанок всі обнялись і надавали одне одному купу обіцянок, як то: переписуватися, зустрічатись у майбутньому, дружити домами тощо.

Зрештою вони сіли верхи, обидва в масках, бо не хотіли, щоб ідальго впізнав їх, і посунули услід за возом. Кавалькада рухалася таким порядком: першою скрипіла хура, якою правив сам власник; по боках виступали стражники, позаду ж плівсь Санчо Панса, ведучи на поводі Росінанта. Ще далі чимчикували мули з ліценціатом та голярем. Дон Кіхот трясся у клітці зі зв’язаними руками, витягши ноги й притулившись до решітки, покірний і сумирний, наче це була не жива людина, а кам’яна статуя.

Мовчки, нікуди не поспішаючи, здолали милі дві. Скоро валку наздогнала група з шести-семи вершників. Один із них, як виявилося пізніше — толедський канонік,[93] що подорожував у супроводі слуг, зацікавлено окинув поглядом процесію і не міг утриматись, щоб не спитати конвоїрів, чому в такий дивний спосіб везуть цього, мабуть несусвітнього, злочинця, справа якого, либонь, підлягає розгляду найвищого судового органу Святого братства.

— Хай цей кабальєро сам пояснить, — одказали стражники, — бо ми не знаємо.

Зачувши їхню бесіду, Дон Кіхот кволо мовив:

— Може, ваша милість знається на тому, що являє собою мандрівне лицарство? Якщо так, то я опишу вам свої негаразди, якщо ні — немає сенсу щось роз’яснювати.

У цей час священик і цирульник, побачивши, що хтось спілкується з їхнім підопічним, наблизились, аби в разі чого не допустити викриття їхніх хитрощів.

А канонік же на слова Дон Кіхота відповів:

— По щирості, брате, в лицарських романах я тямлю більше, аніж в елементарних основах діалектики. Отже, якщо проблема тільки у цьому, ви впевнено можете ділитися зі мною всім, чим завгодно.

— Хвала Всевишньому! — стрепенувся ідальго. — Тоді доводжу до вашого відома, сеньйоре, що їду зачаклований в цій клітці через заздрощі та каверзи злих чарівників, оскільки доброчесність більше цькують нечестивці, аніж люблять святі.

Я — мандрівний лицар, кому судилось усупереч самій заздрості виписати власне ім’я у храмі безсмертя, аби в майбутніх століттях служило воно прикладом і взірцем новим лицарям, котрим не зайво буде знати, якими шляхами досягаються вершини воїнської слави.

— Сеньйор Дон Кіхот Ламанчський говорить правду, — швиденько додав ліценціат. — Він дійсно потерпає не за свої гріхи, а через негідні наміри тих, кому доброчесність кісткою в горлі стала. Це, шановний, — лицар Сумного Образу, — про якого, можливо, ви вже чули, — чиї сміливі подвиги та величні діяння будуть викарбувані на тривкій бронзі й суцільному мармурі, хай би скільки заздрість намагалась їх затьмарити, а лукавство — приховати.

Подібний високомовний стиль ледь не змусив каноніка перехреститися. Тут Санчо теж наваживсь подати голос:

— Що собі хочете думайте, сеньйори, але мій господар Дон Кіхот зовсім не зачарований. Він абсолютно при своєму глузді, їсть, п’є і навіть ходить до вітру не гірше за будь-кого іншого, так само як робив це вчора, коли його ще не посадили в клітку. Чим же ви мені доведете протилежне? Адже я від багатьох чув, що зачакловані не їдять, не п’ють, не розмовляють, а хазяїна якщо не спинити, то від сказаного ним вуха зів’януть.

І, звертаючись тепер до священика, продовжив:

— Ех, панотче, панотче! Невже ваша милість вірила, що я вас не впізнав та не здогадавсь, навіщо всі ці нові вибрики? Чорт забирай! Якби не ваше преподобіє, мій покровитель давно одружився б з інфантою Мікоміконою, зробивши мене принаймні графом. Однак зараз бачу, недаремно кажуть, що