Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— А чому ж не можна? — Полевой усміхнувся.

— Ну, я ж не хлопець! — тихо сказала Галя. — Дівчатам хіба у фабзавуч можна?

— А по-твоєму, треба для вас особливе єпархіальне училище відкрити? — відповів Полевой. — Зараз інші часи. Що, хіба ти не можеш на механіка вивчитися чи, скажімо, на токаря? Попрацюєш, набудеш кваліфікації.

— На слюсаря теж можна буде в тім фабзавучі вивчитися? — все ще недовірливо позираючи на Полевого, спитав веснянкуватий Бобир.

— Слюсарний відділ зараз буде найбільший, — сказав Полевой і, озираючи нас, додав — Так ось, молоді люди, я зараз іду, а ви подумайте, порадьтеся. Якщо буде охота, прошу під моє начало.

Даємо бій!

З лікарні мене виписали вже після випускного вечора. Так і не довелося мені повеселитися з від'їжджаючими курсантами, не пощастило пограти з ними на прощання в футбол. Коли я разом з батьком під'їхав на візнику до знайомої ґратчастої огорожі в кінці Житомирської вулиці, мене вразила незвична для шкільного двору тиша. Не видно було курсантів, що пробігали в аудиторії в блакитних будьонівках, не ходив, як раніше, з гвинтівкою біля сторожової будки курсант-вартовий, ворота були просто замкнені на важкий іржавий замок. Бризки ванна біліли на вікнах головного будинку: там, усередині, провадився ремонт, та й зовні фасад теж опоряджали до нового навчального року; біля ринв висіли маленькі дерев'яні колиски на канатах, і яскраві плями зеленої й коричневої фарби були розкидані по даху радпартшколи — це малярі пробували, в який колір краще фарбувати вже давно полинялий від сонця дах.

Батько хотів, щоб я, поки зовсім не одужаю, оселився з ним і тіткою разом, але я наполіг на своєму і влаштувався в кухні. Лікар Гутентаг, виписуючи мене з лікарні, звелів, щоб я перший час менше рухався і більше лежав, та як тільки я опинився в цьому знайомому будинку, мене зразу потягло на вулицю, і я після обіду вийшов із своєї кухні на волю. Спираючися на стару батькову палицю, я повільно опустився по сходах флігеля на заросле подорожником каміння двору і попрямував до головного будинку. Тихо було в будинку, дуже тихо. Поручні кам'яних сходів з витоптаними східцями, що вели вгору, вкривав шар пороху, дерев'яна підлога в коридорах була забризкана вапном, а під стінами стояли виставлені з аудиторії чорні парти. Двері в курсантський клуб були широко відчинені, і я мимохідь прочитав над сценою такий знайомий лозунг: «Мир хатинам — війна палацам!» Дійшовши до того вікна, з якого Марущак стріляв з гвинтівки, я зрозумів, що прогулявся сюди даремно. Дірку в широкій печі вже замурували; тільки дебелий шар червоної цегли позначав місце, де висів старий монастирський дзвін, який так довго лякав тих, що тут жили, загадковим дзвоном. Я помацав рукою квадратики цегли, відколупнув шматочок захололої штукатурки і повільно пошкутильгав униз, у сад.

Уже на деревах жовкло листя; цілі зарості бур'яну з'явилися на лисинках у саду; червоні від дрібних, схожих на коралі ягідок стояли кущі барбарису; давно повилітали з гнізд пташенята, що стали тепер уже дорослими. Вздовж кам'яної огорожі тяглася горіхова алея, сірі гладенькі стовбури високих дерев підносилися над сусідніми сливами і яблунями; в щілині найстарішого з горіхових дерев я помітив чорне дупло, в яке засунув тоді, весняного ранку, алюмінієву миску.

Дуже тихо було в саду, і коли я підійшов близько до горіхової алеї, десь високо в листі почувся ледве чутний шум: це, пробиваючи блискуче лапчасте листя, падав, звільнившись од шкурки, горіх. Я помітив місце в траві, де він упав, і шкутильгаючи попрямував туди.

Горіх був стиглий, великий, він злегка пахнув йодом. Я опустив його в кишеню і взявся шукати в траві ще горіхів. Багато їх було тут, у густій траві, під лопухами, у порослих бур'яном канавках. Які лежали голенькі, висохлі в твердій своїй шкаралупці, а які ще були в м'ясистій шкурці з білими волокнами. Шкурка ця легко лопалася в руках, і чистенький, злегка вологий горіх викочувався з неї на долоню. Важчали від назбираних горіхів кишені, поболювала нога в коліні, батькова палиця була залишена далеко, на самому початку горіхової алеї; на лобі від того, що я ще як слід не одужав, проступив піт, але я не помічав нічого і старався набрати якомога більше горіхів.

Згадуючи дитинство і повзаючи на колінах, я захопився так, що не помітив, як у саду стемніло. Стало смеркати, сонце давно закотилося за передмістя Біланівку, час був іти додому. Стомлений, змучений, але зате з повними кишенями горіхів, я пішов у двір і, сівши на лавочку біля хвіртки, узявся колоти горіхи. Я вставляв горіх у щілину між хвірткою і залізною балкою, легко тяг на себе, і горіх з хрустом розколювався, на долоню летіли шматочки шкаралупки і білих молодих зернят.

На землі під лавочкою вже валялося чимало лушпиння, коли я почув за кущами голос Петька Маремухи.

— Якщо ми зараз тому падлюці не покажемо, то він потім ще більше задаватиметься! — схвильовано доводив комусь Петько.

— Сюди, Петько! — крикнув я підводячися.

— Дивися, він уже по двору ходить! — здивувався Петько, виходячи з-за кущів разом з Бобирем. — А ми думали, що ти ще в ліжку. Дай горіхів!

Я відсипав у пухлу долоньку Маремухи п'ять горіхів і угостив горіхами веснянкуватого Бобиря. Сашко зразу, мов мавпочка, засунув один горіх у рот і став розгризати його.

— От божевільний! — сказав я Сашкові. — І так двох зубів нема, решту хочеш поламати. Хвірткою дави.

Тепер хвіртка їздила на завісках сюди й туди безупинно. Маремуха, сопучи, їв горіхи, раз у раз позираючи на мою випнуту кишеню.

— Звідки йдете, хлопці? — спитав я.

— Ми йшли… — почав Маремуха. — Ага, знаєш, Васько, Григоренка в комсомол приймають!

— Що, в комсомол?! — крикнув я.

— Еге, — спокійно підтвердив Сашко, розжовуючи горіх. — Мій брат Анатолій розказав, — він в осередку друкарів, а Котька той осередок одвідував. Брат сказав, що Котька їм анкету й заяву подав.

— Ще не розглядали? — квапливо спитав я.

— У суботу на зборах розглянуть, — повідомив Бобир.

— Ну, так це ще не факт, це ми ще побачимо! — протяг я полегшено.

— Думаєш, не приймуть? — Петько захвилювався. — Приймуть, ось побачиш. Ти що, не знаєш, який він проноза і шахрай?

— Чого ж ти мовчиш, Сашко? — накинувся я на Бобиря. — Твій брат в осередку друкарів, розкажи йому, який тин той Григоренко, хай він викине його заяву в помийну яму — і все.

— А я не казав? Казав. Як дізнався сьогодні, зразу ж усе й розказав. Але