Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
Через півгодини, коли Сашко лежав на клейончатій кушетці в аптеці провізора Дулемберга і пухнув на очах у всіх, ми дізналися докладно, що трапилося.
Коли Сашко задрімав, гріючися на сонці, йому на малинові труси, очевидно вважаючи їх квіткою, сіло матка пролітаючого поблизу рою. Не встигла вона перелізти на Сашкове тіло, як вмить на Сашка став сідати і весь рій. Чи задушив Сашко з переляку бджолину матку, чи, може, просто грубо скинув її на землю, у всякому разі бджоли покусали його так здорово, що надвечір Сашкові очі перетворилися в маленькі вузенькі щілинки, шкіра на обличчі піднялася, як опара, ластовиння на шкірі порозпливалося, руки й ноги теж були покусані й пухли. Провізор Дулемберг вилив на Сашка добру склянку нашатирного спирту, ми прикладали йому до укусів вогку землю, але ці засоби допомагали мало. Сашко повискував від болю і набрякав, набрякав…
На другий день, у суботу, Сашкові трохи покращало, опух спав, але було ясно, що показатися в такому вигляді на комсомольських зборах — значить провалити всю справу. Залишивши хворого Сашка дома, ми з Петьком пішли до друкарів без нього.
Коли ми прийшли, збори вже розпочались, і комсомольці стоячи співали «Молоду гвардію». Усі передні місця в цьому довгому і вузькому залі з низьким склепінням були зайняті, і нам з Петьком довелося улаштовуватися ззаду, на лаві під плакатом, який закликав жертвувати гроші на ескадрилью «Наша відповідь Чемберлену».
Перші два питання мене цікавили мало, я майже не слухав, що говорили на зборах, шепотів про себе слова свого виступу і чекав, щоб скоріше почали-розглядати заяви про прийом. Я добре бачив Котьку, його потилицю, його широкі плечі, щільно обтягнені батистовою сорочкою. Він уже ночував тут себе своїм, він почував себе комсомольцем; тимчасом як інші відвідувачі сиділи зваду, стояли біля дверей, не вилазячи вперед, Котька Григоренко нахабно поліз у найперший ряд. Він сидів там разом із старими комсомольцями, і мені весь час здавалося, що питання про його прийняття в комсомол давно вирішене і що ми з своїм відводом тільки осоромимося тут, серед комсомольців найкращого в місті осередку.
«А може, і не треба зовсім нічого казати? Ну хто нас послухає? Адже тут сидять дорослі хлопці, комсомольці, чимало з них уже встигли повоювати на громадянській війні, майже всі перебувають у ЧОПі, вони всі розбираються в політиці краще за нас і самі чудово знають, кого можна приймати в комсомол, а кого не можна. Може, просто тихенько посидіти до кінця зборів і, побачивши, чим кінчиться справа, непомітно першими піти звідси? І ніхто на нас уваги не зверне, і ніхто не буде сміятися, якщо ми скажемо не те, що слід, і пальцями на нас потім не будуть показувати!»
Думаючи так, я почував, що все більше й більше хвилююся. Я ще не сказав жодного слова, але в роті у мене вже пересохло, голова трохи боліла, і мені вже здавалося із страху, що шви на грудях і на лобі починають розходитися. Але тут же я вирішив, що не виступити мені вже не можна. По-перше, мене засміє Петько Маремуха; по-друге, Котьку можуть прийняти в комсомол; нарешті, що я скажу батькові, коли він мене спитає дома, який ми бій дали Григоренку на зборах? «Ні, ти повинен виступити, що б там не було, інакше ти боягуз. Мусиш виступити, чуєш?» — шепотів я собі і раптом у цю ж саму мить побачив у тому самому ряду, де сидів Котька, знайому потилицю Микити Коломійця.
Микита з Балти прийшов на збори! От здорово! Я чув, що Коломієць, закінчивши школу, живе ще в місті і чекає відрядження в район від окружкому комсомолу, але що він може заглянути на збори до друкарів, мені й на думку не спадало.
Тепер я почував себе значно сміливішим. Я знав, що, коли зіб'юся, Коломієць не дасть покривдити мене. Хотілося, щоб він мене помітив; я підвівся і став робити йому знаки пальцями, але тут Петько смикнув мене за сорочку і шепнув:
— Готуйся!
— Чому? — спитав я.
— Ось слухай. Вже…
Здалека, з президії, долетів тихий голос голови — високого хлопця в окулярах з великою чорною шевелюрою.
— Поступила заява про прийом у комсомол Костянтина Івановича Григоренка, з службовців, соціальне становище — робітник, учень мідника, працює по найму в кустаря… Одвідує наш осередок чотири місяці, за завданням бюро провадив серед кустарної молоді Заріччя збір коштів у фонд товариства змички з селом…
— Запитання! — почувся голос Микити.
Мені зразу стало веселіше. «Ану, Микито, скажи пару теплих слів!»
— А може, запитання потім? — звернувся голова до зборів.
— Та ні, товаришу голово, я хотів спитати, по якій групі приймається даний товариш? — не вгавав Микита.
— Тобто що значить — по якій групі? — здивувався голова. — Ясно, по якій. По групі робітників.
— Зрозуміло! — голосно сказав Коломієць.
Я так і не зрозумів: чи погодився він з головою, чи замишляв проти нього виступ.
Коли голова прочитав Котьчину заяву й анкету, я відчуй, що грунт вислизає з-під моїх ніг і нам з Петьком майже нічого не залишається сказати.
Григоренко сам у своїх анкетах написав, що його батько розстріляний Надзвичайною комісією за контрреволюцію і що він в зв'язку з цим зрікся назавжди своїх рідних. Коли анкети були прочитані, голова оголосив прикладену до них вирізку з місцевої газети «Червоний кордон», у якій було написано, що Костянтин Григоренко, 16 років, на грунті релігійних та ідейних розходжень зрікається свого батька і своєї матері і просить вважати себе сиротою. Оголошення це було надруковане півроку тому.
— Де зараз мати перебуває? — суворо спитав з місця Микита.
— Дозвольте відповісти, товаришу голово? — звернувся до голови Григоренко.
— Відповідай! — буркнув голова, майже до самих очей підносячи Григоренкові анкети і вчитуючися в них.
— Мати живо тут, у місті, — спокійно сказав Котька.
— І ти не підтримуєш а нею ніякого зв'язку? — спитав Микита.
— Абсолютно ніякого! — І Котька гордо труснув головою.
— А чому? — сказав Микита.
— Тобто як чому? — не зрозумів Котька. — Я ж зрікся!
— Це ми знаємо, що зрікся! — сказав Микита. —
