Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
— Ну, ясна річ, ми йому повинні дати відвід! — сказав я палко.
— А може, ти замість відводу, Василю, підеш у ліжко? — почув я позаду батьків голос. Він стояв під огорожею біля будки вартового.
— Чому в ліжко? Я вже здоровий!
— Голова не болить? — виходячи на вулицю, спитав батько.
— Ані краплини!
— А нога?
— Ледь-ледь, — обманув я батька.
Нога ще боліла, коліно нило, та коли б я признався про це, батько негайно поклав би мене в ліжко.
— Ану посуньтеся, хлопчики, — попросив батько Маремуху й Бобиря. Ті поквапливо посунулися.
— Хто горіхами вгощає? — спитав батько.
Я витяг з кишені жменю горіхів і простяг батькові. Зазираючи мені у вічі, батько сказав:
— Значить, ми вже встигли в саду побувати, правда ж? Ой Василю, Василю, відшмагати б тебе слід, та рука не підіймається. Просив же я: не ходи багато, відлежуйся. Так ні, понесло тебе зараз в сад. А коли шви розійдуться, знову в лікарню, — що тоді?
— Не розійдуться, — відповів я невпевнено і зразу ж помацав ребра.
Помовчавши трохи і з тріском роздавивши долонею об лавочку горіх, батько спитав:
— Кому ви збиралися відвід давати?
— Котьці Григоренку. Лікаревому синові. Знаєш? — пояснив я.
— За що? — спокійно спитав батько.
— Його ж батька в ЧК розстріляли! — сказав я палко.
— А що сам Котька собою являє? — спитав батько.
— Як що? Він-бо ж чужий! — обурився Маремуха.
— Він у петлюрівських скаутів начальником патруля був, а зараз навмисно до мідника Захаржевського став на роботу, щоб стаж робочий собі нагнати! — додав я.
— А я, коли ми ще в гімназії вчилися, — важно заявив Сашко Бобир, — сам чув, як цей Котька хвалився, що гетьман Петро Дорошенко, який нашу фортецю брав, йому родичем доводиться.
— Ти питаєш, що він таке, еге? — продовжував я палко доводити батькові. — Та він власний будинок мав, він хлопців наших «бидлом» називав, цей Котька, він зневажає робітничий клас, а коли б зараз Петлюра повернувся, він би всіх нас порізав. Хіба йому можна бути в комсомолі?
— Значить, ви йому дасте бій на зборах? — спокійно і неначе підохочуючи нас, спитав батько.
— Ого! Ще який! — відповів я з запалом.
— Ну й вірно! — погодився батько. — Тільки гарячитися особливо не треба. Якщо ви впевнені в тому, що він сам чужий комсомолу, доведіть це. Важливо довести, що він сам падлюка, — ось у чому штука. У комсомол повинні йти хлопці з чистим серцем, і якщо ви переконані, що на серці в цього Котьки — грязь, говоріть про це сміливо, чесно, нічого не бійтеся.
Пам'ятаючи поради мого батька, ми втрьох довго міркували, як будемо давати відвід Котьці.
Ми вирішили не згадувати наших дрібних образ, а сказати на зборах тільки найголовніше, як батько висловився, — головне й принципове. Тут же ми умовилися, що перший в обговоренні виступить Сашко Бобир, тому що його брат перебуває в осередку друкарів, потім візьме слово Петько Маремуха, а я буду кінчати і скажу найголовніше по відводу: те, що мені в лікарні розказала про Котьку Галя. Мені належало довести зборам, що Котька хитрий кар'єрист, що надів він робітничу блузу тільки для того, щоб скоріше замазати своє минуле. Коли приятелі пішли, я один у порожній кухні почав репетирувати свій майбутній виступ.
— Товариші! — виголошував я з усією силою, звертаючись до печі. — Цей чужий тип, цей вискочка в робітничій блузі, цей кар'єрист з брудним серцем хоче вступити в комсомол тільки для того… тільки для того… — Тут я запинався. Що далі говорити — я не знав. Добрий початок виступу несподівано обривався.
«Ну, нічого! — утішав я себе. — Як-небудь! А коли навіть не скажу всього, приятелі допоможуть. Як-не-як втрьох виступати будемо».
Але вже ввечері в п'ятницю з'ясувалось, що на комсомольських зборах доведеться виступати тільки нам з Петьком удвох. Сашко Бобир вибув із строю. Йому знову не пощастило. Ми прочули, що після обіду в п'ятницю на стадійні біля заводу «Мотор» будуть грати в футбол наші зарічанські хлопці. Ми прийшли на майдан ще до початку гри, і Бобир зразу ж став проситися, щоб його взяли на лівий? Край, але охочих грати вистачало, і йому відмовили: Сашко помітно засмутився, але потім, удаючи, що йому не особливо хочеться грати, сказав капітанові команди Яшці Тиктору:
— Ну гаразд, я тоді позагоряю, а коли кого-небудь підкують, покличте мене!
Поблизу воріт, за лінією поля, стояла розхитана суддівська вишка. Звичайно, коли на стадіоні грали волейбольні команди, цю вишку підтягали до площадки, на неї злазив суддя і свистів звідти зверху, як міліціонер. Сашко Бобир виліз на цю вишку, роздягся і, залишившись тільки в малинових трусиках, підставив під сонце своє худе в ластовинні тіло. Площадка нагорі була не дуже широка, і тому Сашкові ноги висувалися назовні.
— Все одно не загориш, Бобирю! — крикнув знизу Петько Маремуха. — Веснянкуваті не загоряють! Іди краще до нас!
Сашко навіть не відгукнувся на запрошення. Ображений тим, що його не взяли у гру, він вирішив залишитися на самоті. Ми з Петьком простяглися на м'якій траві біля самої лінії поля, і, стежачи за грою, незабаром забули про Сашка. Зарічанці спочатку грали поганенько, і я подумав навіть, що даремно вони почали гру на двоє воріт, їм би ще тільки на одні ворота тренуватися: напад був слабкий; центр нападу і капітан команди Яшка Тиктор так «мазав» увесь час, що нудно було дивитися. Одначе, чим далі йшла гра, тим усе більше було справжніх ударів, а наприкінці першої половини гри хлопці з першої команди дуже вміло стали пасуватися головами.
У цю мить за воротами пролунав відчайдушний зойк Сашка Бобиря.
Сашко стрибав на вишці, відмахувався руками, кричав, а над головою у нього вилася ціла хмара бджіл. Вони насідали на Сашка і, очевидно, стали його жалити, тому що Сашко закричав ще дужче і кинувся до поручнів. Вишка упала набік, і Сашко вилетів з неї далеко в траву. Але й тут бджоли допікали Сашкові. Бачачи, що сховатися від них не вдасться, Сашко схопився і, закричавши: «Хлопці, рятуйте, вони мене закусають!», помчав на середину поля, до футболістів.
Гра урвалася неначе по команді.
— Це рій, хлопці! Тікайте! — закричав на все футбольне поле капітан Тиктор і сам перший помчав на вулицю.
Почувши розумний наказ свого капітана, обидві футбольні команди
