Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Але це дрібниці. Ось заживуть трохи рани, тоді лікар припаяє мені під шкірою такі золоті пластинки. Міцніші кістки будуть!

— Оловом припаяє? — спитав Бобир.

— Оловом? Ні, чому ж… Не оловом… Є такий… Ну, розумієш, є такий клейстер особливий. Я забув назву, — насилу вивернувся я.

— А ти чув, Василю, що вашого Корибка заарештовано? Тепер у сад можна буде лазити скільки завгодно! — сказав Маремуха. — Я тобі раніше не хотів говорити, тому що…

— Все знаю, — сказав я. — Мені курсанти розказали… А… що Котька тепер робить?

— Котька перебрався до свого Захаржевського, — пояснив Маремуха. — І знаєш, він тепер одвідує комсомольський осередок друкарів.

— Та що ти? Справді? — не повірив я.

— Еге! — підтвердив Бобир. — На кожні відкриті збори приходить. 1, мабуть, скоро заяву подасть у комсомол.

— Нічого не вийде з цього! — обізвалася несподівано Галя. — Усі ж знають, що Котька недарма до мідника став. Він хоче собі стаж робочий набути — ось що!

Я дивився на Галю і не вірив своїм вухам. Адже ще так недавно вона ходила з ним, а сьогодні… Я радо подивився на Галю, на її високий лоб, густе м'яке волосся, зачесане назад і закладене з країв за вуха, на трохи кирпатий ніс. Галя одвела зеленкуваті очі, поправила в'язану кофточку і сказала зніяковіло:

— Чого ти дивишся, думаєш — неправду кажу? А ось і правду… Та він сам мені розповідав про це…

— Хто? Котька? Що розповідав? — поцікавився Маремуха.

— Еге ж, Котька. Ось коли Василь поїхав, — Галя кивнула в мій бік, — він прийшов до мене додому й каже: «Ходім на гулянку»… Ну… ми пішли. А по дорозі Котька відкрив гаманець і став хвастати: «Я тебе, — каже, — зараз на каруселі покатаю: бач, — каже, — скільки грошей! А всі, — каже, — зароблені. Але гроші, — каже, — дрібниця. Грошей ще більше буде. Найголовніше — стаж. Ось попрацюю ще трохи, нажену собі робочий стаж, тоді ніхто й не писне, ким був мій тато, з робочим стажем я далеко піду».

— І ти… І ти з ним ще говорила після цього? — спитав я обурено.

— Навіщо? — сказала Галя спокійно. — Я кажу: «Не треба мені твоїх грошей, не треба каруселі, а ти шахрай і безчесна особа». Повернулась і пішла.

— Правда, Галю? — вигукнув Маремуха. — Так у вічі йому й сказала?

— Спитай у нього самого, якщо не віриш, — сказала Галя.

— Потрібно дуже мені! — буркнув презирливо Петько, — Я з ним три роки не розмовляю.

— Що, хлопці, прийшли відвідати страдника? — почувся в палаті чийсь знайомий голос.

Я швидко озирнувся, а мої товариші схопилися. На порозі палати посміхаючися стояв Полевой. Голова його була чисто поголена і загоріла так само, як і обличчя.

— Сидіть, сидіть. Чого ви переполошилися? І я сяду, — сказав Полевой і схопив вільну табуретку.

Підсунувши її до мого ліжка, Полевой з гуркотом сів і подивився на мене. Сіли й хлопці. Поправивши блакитне плаття, обережно сіла на табуретку біля Полевого Галя.

— Ти не сердься, Василю, що я не зайшов до тебе вчора, як тільки ми приїхали: справ багато було в мене. Але я послав до тебе Коломійця. Був Коломієць у тебе?..

— Був. І Марущак з ним прийшов.

— Ну, мені, значить, вже нічого робити. А я ж збирався сам тобі про подвиги твої розказати. Як почуваєш себе?

— Нічого!

— Та я ж бо, правда, й сам знаю як, — признався Полевой. — Я, перш ніж до тебе зайти, лікаря все випитував. Нічого, каже, заросло чудово, скоро буде у футбол грати. Зіграємо у футбол, Василю?

— А чого ж, зіграємо! — обізвався я.

— Тоді старайся скоріше видужати, щоб до випускного вечора був на ногах, — наказав Полевой і, подивившись на Маремуху, що сидів тихо, сказав — Цього молодця знаю. Та й з отим блондином ми теж нібито зустрічалися, — додав він, киваючи на Бобиря, — а ось панночку бачу вперше. Може, наречена?

Полевой хитро подивився на мене. Я не знав, що сказати йому. Галя почервоніла, зніяковіла і не знала, куди дівати очі.

Щоб порушити незручне мовчання, Полевой звернувся до Галі і, не перестаючи посміхатися, сказав:

— Дивіться, панночко, держіть цього героя в руках. — Полевой кивнув на мене. — Бо я чув, він уже по кофейнях з дівчатами розгулює.

У мене перехопило дихання. Не інакше, Полевой дізнався про Шипулинського від мого батька. А що коли батько розкаже йому й про ложки? Червоніючи від сорому, я скоса дивився на Полевого і намагався зрозуміти, все йому відомо чи ні. Але Полевой посміхався хитро й загадково, і з його погляду нічого не можна було зрозуміти. Потім він устав і несподівано сказав:

— А в мене, до речі, ділова розмова до вас є, молоді люди. Куди думаєте податися восени? Що ви думаєте робити далі?

Настало мовчання.

Нарешті Сашко Бобир наважився і спитав:

— Як що?

— Трудову школу ви кінчили? — діловито спитав Полевой.

— Ого, ще весною! — протяг Петько.

— Ну, а тепер? — обводячи нас уважним поглядом, спитав Полевой.

— Я не знаю, як Бобир і Галя, а ось ми з Петьком, — сказав я тихо, — думали восени на робітфак вступати.

— На робітфак? — Полевой задумався. — Ну що ж, воно, звичайно, теж непогано, але в мене для вас є цікава пропозиція. Бути агрономом, інженером або вченим — це, звичайно, дуже похвально. Але ж і біля верстата комусь стояти треба? Професія першого-ліпшого кваліфікованого робітника не менш шанована й почесна. Навіщо це я вам кажу? Ви знаєте, хлопці, що зараз ми пускаємо в країні один по одному старі заводи і, треба гадати, будемо скоро будувати нові. Для цих заводів нам потрібні вчені руки. Не сьогодні, то завтра, можливо, умілих рук буде потрібно ой-ой-ой як багато. Зараз у багатьох містах відкриваються школи фабрично-заводського учнівства. Буде така школа і в нашому місті. Якраз учора мені в окружкомі партії сказали, що я призначений директором цієї школи. Адже я в юності на заводі в Катеринославі працював. Гроші вже відпущені. Майстерні будуть особливі. Стипендію учні одержуватимуть. Інструкторів дамо хороших. Скоро починаємо набір у школу. Ну, мені хотілося б підібрати туди славних бойових хлопців. Ось дивлюсь я на вас, бачу — так, загалом компанія нічого підібралася. А що коли восени в фабзавуч?

Ми перезирнулися.

— Я чула про фабзавуч, — тихо сказала Галя. — Мого батька туди інструктором столярного цеху запрошують.

— Ну, ось бач, як гарно. З батьком разом до школи ходитимеш, — зрадів Полевой.

— А мені хіба