Сліди залишаються - Павло Вежинов
На початку жовтня в школі, де вчилися і наші маленькі герої, у великому шкільному залі було скликано піонерський збір. Сцена була розкішно прибрана, задрапірована червоними прапорами, а довгий стіл покрито зовсім новою матерією, купленою наче спеціально для торжества. Побляклі паперові гірлянди були замінені но ними, на рампі великої сцени висіли гарні килими, які діти бачили вперше. В залі стояв досить міцний запах дєзинфекцій, але зате скрізь було чисто, приємно і затишно. Крім піонерів, тут були всі вчителі, багато батьків учнів і досить велика група офіцерів, здебільшого молодих, в трохи незвичній для піонерів формі. Наближався час відкриття збору. Ті, що були позаду, піднімалися навшпиньки, щоб побачити героїв торжества, але не бачили нічого, крім кількох лисих голів і зеленого жіночого капелюха з пір’ям, що здавався якось не на місці серед червоного полиску піонерських галстуків і веселих облич хлопчаків і дівчаток.
Герої були відсутні! їх не можна було побачити ніде в залі!
І справді, мало хто знав, що вони ту,т — в маленькій кімнатці, що містилась десь за сценою і служила гардеробом.
Зовнішній вигляд їх не провіщав нічого доброго — всі вони були надзвичайно бліді, збентежені і налякані. Навіть Пешо, який і в найскрутнішому становищі умів здаватися байдужим і спокійним, зараз наче втратив самовладання; він стояв, принишклий, поруч батька і не зводив очей з емальованої кокарди кашкета, залишеного полковником Філіповим на одному з столиків. Коста, в новісінькому піонерському галстуку і нових домотканих штанях — ні коротких, ні довгих — сидів у кутку, іноді ковтав повітря і марно шукав підтримки, дивлячись на своїх друзів. Веселий, Бебо, Чарлі та інші — всі вони сиділи в кімнатці, немов на голках, і чекали з завмираючими серцями, коли їм скажуть: «Ну, ідіть!»
Лише Юлія була спокійна і весела, хоч і вона мала свій немаловажний клопіт. Рано-вранці занадто дбайлива мати Юлії прикрасила їй голову великою синьою шовковою стрічкою. Ще тоді Юлія відчувала недоречність цієї прикраси, спробувала заперечити, але даремно. Зараз стрічка, здавалось, муляла і пекла голову. Всі піонерки прийшли на урочистий збір у звичайній своїй формі без будь-яких стрічок чи цяцьок, — та так воно і повинно бути, адже справа дійсно була серйозна і важлива! Скинути непомітно стрічку? Але ж тоді волосся стирчатиме на голові віничком, а це смішно і вже зовсім не пасує до торжества.
Однак чому зволікають? Це незабаром з’ясувалося — чекають важливого начальника з Міністерства внутрішніх справ — він має виступити з промовою і вручити нагороди. Юлія дізналась, що це помічник міністра. Вона уявила собі, що це висока людина в захисному кітелі, з посивілим волоссям і довгастим серйозним обличчям. Погляд, звичайно, трохи суворий і проникливий, хода важка, голос розмірений і поважний. Ох, нелегко буде з такою великою особою! А що як він суворо і докірливо подивиться на її стрічку? Хіба обманути його? О, ні, ні-ні в якому разі! Як може піонерка обманювати, та ще й в такий урочистий день? Щоб підбадьоритися, вона глянула на своїх друзів, але, помітивши, які вони всі збентежені і принишклі, тихо зітхнула. Полковник Філіпов помітив це зітхання, ласкаво посміхнувся, по-приятельському підморгнувши їй. На серці Юлії враз стало легше. Якщо полковник тут — нічого немає страшного, він такий добрий і надійний товариш, що на нього можна завжди, саме завжди і в усіх випадках покластися. Через якийсь час в коридорчику почулися швидкі кроки, двері трохи відчинилися, і в невелику щілину просунулась посивіла голова дідуся-сторожа.
— Іде помічник міністра! — урочисто промовив він.
Юлія підвелася і почала чекати, затамувавши подих, але зовнішньо зовсім спокійна. Дорослі ж люди в кімнатці, очевидно, ані скільки не злякались, вони навіть так само сиділи на своїх місцях. Двері знову відчинилися, в кімнатку зайшло троє людей. Один з них, якого інших двоє ввічливо пропустили вперед, був молодий, невисокий на зріст, з швидкими веселими очима і жартівливою посмішкою. Костюм На ньому був звичайний, сірий, в руках він тримав такий самий сірий кашкет, з кишені плаща стирчала акуратно згорнута газета. Полковник Філіпов підвівся з стільця і перший привітав гостя.
— Трохи спізнилися, — сказав він з ледве помітним докором в голосі.
Помічник міністра поклав обидві руки собі на груди.
— Прошу пробачення! — сказав він з щирим жалем. — Сталася непередбачена службова затримка.
Його познайомили з маленькими героями торжества. Коли дійшла черга до Юлії, помічник міністра посміхнувся, дивлячись на неї, і по-батьківському поплескав її по щоці.
— Дивись, яка маленька красуня! — сказа він, майже здивований.
Далі, подивившись трохи на дівчинку, серйозно додав:
— І моїй доньці подарували таку гарну стрічку, та ми не знаємо, як її пов’язати…
— Та це ж дуже просто! — із запалом почала Юлія.
— Не так просто! — перебив її, посміхаючись, помічник міністра. — Річ у тому, що в неї немає волосся…
— Немає? Волосся? — жахнулась Юлія.
— Тобто є, але дуже маленьке… їй тільки шість місяців…
У кімнаті засміялися. Полковник Філіпов сказав:
— Якщо всі готові, будемо йти. Нас чекають!…
Всі рушили — дорослі спокійно, про щось перемовляючись між собою, а діти — із стиснутими серцями. І раптом Юлію, яка досі поводилась краще за всіх, охопила паніка.
— Пешо! — вигукнула вона, дивлячись на нього зляканими очима. — Пешо, прошу тебе, розв’яжи мені стрічку.
— Навіщо? — спитав похмуро Пешо.
— Тому що нехороше з нею, зрозумій, нехороше!
— Тоді навіщо ти її пов’язала?
— Це мама…
— Якщо вона її пов’язала, то нехай вона і розв’яже…
Але мати Юлії була в залі, саме їй належав зелений капелюх з пір’ям.
— Прошу тебе, Пешо, дуже прошу! — майже злякано вигукнула Юлія.
— Спізнимося! — сердито сказав Пешо. — Це ж одна мить…
Зрозумівши, що від неї не відчепитись, Пешо швидко розв’язав стрічку. Юлія полегшено зітхнула, з вдячністю глянула на свого товариша.
— Не стирчить волосся на голові? — спитала вона стурбовано.
Та Пешо тільки махнув нетерпляче рукою і поспішив наздогнати усіх інших. Юлія гарячково послинила пальці і почала пригладжувати віничок, що стирчав на голові. Люди поперед неї вже піднімалися по вузеньких східцях на сцену. Залунали гучні оплески. Притиснувши долонею неслухняне волосся, Юлія побігла по східцях.
Урочиста частина тривала недовго. Після піонерського церемоніалу і рапортів надали слово помічникові міністра. Він вийшов на трибуну, оглянув весь зал і посміхнувся — такими хорошими, близькими серцю і радісними здалися йому сотні чистих і світлих піонерських облич, сотні уважних очей, сотні випраних, дбайливо випрасуваних білих сорочок. Помічник міністра помовчав ще трохи і почав не зовсім так, як збирався:
— Схвильований виходжу я перед
