Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Я знаю добре, але ти також повинен знати це!

— Група мала висадити в повітря копальні разом з найважливішим технічним обладнанням…

— …і з людьми…

— Так, і з людьми…

— На коли намічався вибух?

— Термін ще точно не був визначений… Ми шукали можливості одному чи двом з групи пробратися всередину під виглядом робітників… Але це виявилось нелегкою справою, просто… неможливою…

— А чому ви відмовились від ідеї влаштувати Тороманова у копальні на посаду інженера?

Шофер збентежено подивився на полковника.

— Зрозуміли, що його не приймуть… Тут пильність посилена, це просто неможливо…

— Виявляється, що не так уже посилена! — сказав полковник. — Коли ви змогли внести вибухівку, виходить, що саме пильності тут і бракує.

Лейтенант Наумов почервонів.

— Вибухівка одне, а люди — зовсім інше! — відповів шофер.

— Хто має право вступати в контакт з групою, яка зараз переховується у зубного лікаря?

— Ніхто, крім мене…

— А може, і хтось інший, хто знає пароль…

— Тільки я його знаю…

— А якщо перекинуть вам помічників через кордон?

— Це вже інша справа… Вони повинні знати його…

— Назви його в присутності всіх.

— Скажи пароль.

Обличчя шофера знову потьмарилося від припливу крові, але він, заїкаючись від зусилля, сказав пароль.

— Так! — зітхнув полковник. — Тепер можеш трохи відпочити. Стефане, дай йому води і цигарок. Якщо хоче — дай і трохи коньяку.

— Коньяку? — спитав директор.

— Так, трохи, щоб він отямився.

Полковник і лейтенант Наумов вийшли і кабінету. Пешо, який весь час мовчки слухав допит, зітхнув з полегшенням. Не було вже ніякого сумніву — цього разу бандити не втечуть. Незважаючи на пережиту небезпеку, незважаючи на те, що в кабінеті директора було важке і задушливе повітря, йому тепер дихалось легко, як ніколи. Тим часом директор копалень якось неохоче і мало не з огидою виконував розпорядження полковника Філіпова. Він налив води в чисту чашку, приніс розкішну коробку з цигарками, потім дістав звідкись пляшку з коньяком. Шофер насамперед накинувся на цигарки, але наручники заважали йому запалити сірника. Він насупився, і директор запалив йому цигарку.

— Добре ти віддячив мені! — сказав він похмуро. — Я мав до тебе таке довір’я, а ти, як гадюка за пазухою…

— Вам особисто я нічого поганого не зробив, — глухо пробурмотів шофер. — Вам я вдячний за турботи!

— Добра подяка! — скипів враз директор. — Добра подяка — висадити копальні в повітря!

Шофер безпорадно похилив голову.

— У мене не було іншого виходу! — зітхнув він. — Вони тримали мене в своїх руках.

Пешо ледве не вибіг з кабінету — такими огидними були для нього виправдання шофера. Через якийсь час до кабінету знову зайшов полковник Філіпов, але по спокійному його обличчю не можна було дізнатись, яке він прийняв рішення і що надумав зробити. Він сів у крісло, помовчав трохи, потім поволі почав говорити.

— Мені вже ясна гра із зміною номерів автомобіля… Лише одного не можу зрозуміти — яким чином ти виїхав з копалень у Софію своєчасно, щоб їх урятувати?

Шофер підвів голову.

— Так було домовлено! — відповів він коротко.

— А звідки ви знали, що стануться якісь непередбачені події?

— Звичайно, цього ми не знали… Я виїхав звідси двадцять шостого під тим приводом, що треба зробити невеликий ремонт машини і змінити акумулятор… У нас була попередня домовленість, що я заберу їх, але на другу ніч, переждавши день у місті… Згідно попереднього плану, я повинен був забрати всіх п’ятьох — групу з квартири інженера плюс Тороманова з дружиною. Крім того, я повинен був зробити все, щоб заплутати сліди машини в тому разі, якщо помітять її номер… Під’їжджаючи до Софії, я змінив номер автомашини на фальшивий і так в’їхав у місто. Як і було домовлено, я поставив машину в софійський гараж копалень і зв’язався по телефону з квартирою інженера…

— О котрій годині? — спитав полковник.

— Приблизно без чверті другої…

— Потім?

— 3 квартири інженера я дістав наказ точно о другій годині десять хвилин бути на одній із суміжних вулиць… З тону розмови я зрозумів, що трапилось щось непередбачене, і був, звичайно, готовий до всіх несподіванок. В означений час я під’їхав і забрав групу разом з багажем. Потім я дістав наказ узяти її Тороманових, що відразу і виконав… Так з усіма я вирушив на мою міську квартиру… Залишив їх…

— Де міститься квартира? Шофер назвав вулицю і номер.

— Далі?

— Далі саме почалась гра… Години біля третьої я виїхав з міста через контрольний пункт, і номер мій був, як і належить, записаний… Для міліції моя машина прибула до міста приблизно опівночі і через деякий час виїхала назад тою самою дорогою. А фактично я зупинив машину за містом і знову змінив номер — цього разу на справжній… Почекавши, поки мине третя година і змінять чергового міліціонера, який, звичайно, міг запам’ятати машину або мене, я повернувся назад… На контрольному посту записали мій номер… Що ж вийшло з усієї цієї операції? Машина з номером копалень проїхала нормально всю відстань, була на всіх контрольних постах і в’їхала в місто, але не виїхала назад… Крім цього, друга, мнима машина, що обов’язково скомпроментувала 6 себе, якщо за якоюсь з квартир стежили, прибула до міста і виїхала з нього тієї ж ночі… Нам було ясно, що цю машину розшукуватимуть десь поблизу Софії, бо її номер не був записаний на жодному іншому контрольному пункті.

— Де зупинилась машина? — спитав полковник Філіпов.

— Знов же в гаражі копалень…

— А там хіба не помітили твоєї прогулянки?

Гараж маленький, лише на кілька машин, а я знав, що цієї ночі він буде зовсім порожній… Сторожеві я сказав, що їду додому взяти деякий одяг, бо на другий день у мене не буде такої можливості. Як тільки розвиднилось, поїхав в ремонтну майстерню, де усунув деякі невеликі пошкодження в системі освітлення і змінив акумулятор. О п’ятій годині вечора я взяв групу з трьох чоловік і виїхав із Софії… Зрозуміло, вони трохи змінили зовнішність… Ми припускали, що хлопця вже знайшли, і він описав зовнішність своїх мучителів… Ми також розуміли, що коли ви догадаєтесь про нашу втечу на машині, то шукатимете її серед машин, що виїхали з Софії попередньої ночі, і очевидно, зупинитесь на машині з фальшивим номером — вона єдина могла здатися вам підозрілою. Так небезпека для нас ставала мінімальною. І справді, на всьому шляху до копалень ніхто нас не зупинив і ніхто не перевірив наших документів і командировочних посвідчень… Як мені здається, з номером вийшло дуже вдало…

— Вийшло! — з прикрістю погодився полковник. — Тільки не дуже! А чому ви