Сліди залишаються - Павло Вежинов

Всі ці дані були уважно проаналізовані протягом останніх двох днів. Були перевірені маршрути всіх автомашин, які тієї ночі виїхали або прибули до Софії — від пунктів виїзду до пунктів зупинки. Потім були перевірені маршрути машин, що тієї ночі були в роз’їзді по околишніх, сусідніх з Софією містах. Перевірка не дала ніяких наслідків. Виявилось, що все це, без винятку, державні машини, які йшли точно встановленими службовими рейсами. Будь-який обман через зміну номера був виключений.

Тоді — куди зникла автомашина із злочинцями? Можна було зробити два припущення. Першим з них було: машина пішла якимись безлюдними міжселищними шляхами, старанно, об’їжджаючи контрольні пункти. Друге припущення здавалось полковникові Філіпову ймовірнішим: машина ховається десь поблизу Софії або навіть між двома суміжними по шосе контрольними пунктами. На користь цього припущення свідчив і такий факт: машина диверсантів під’їхала до будинку інженера Дончева дуже швидко після виклику…

Ймовірна картина втечі уявлялась полковнику Філіпову так: коли диверсанти схопили Пешо, вони зрозуміли, що їхнє перебування в місті стало небезпечним, і вирішили тієї ж ночі тікати. По телефону вони викликають машину. Легкова машина прибуває, забирає їх, потім під’їжджає до Тороманових, забирає їх, зникає тим самим шосе, яким в’їхала до міста. Звичайно, зв’язок міг відбутися не тільки по телефону, але й через радіопередавач, якщо машина диверсантів теж його мала, однак останнє здавалось Полковникові менш ймовірним. Уся ця операція тривала близько двох годин — дуже короткий строк, щоб машина могла встигнути приїхати до міста здалеку, забрати своїх пасажирів і знову виїхати.

Дійшовши до цього висновку, полковник зосередив розшуки на районі шосе і найближчих від нього селах. Особливу увагу він звернув на телефонізовані райони, через які шофер легкової машини міг прийняти наказ виїхати негайно до міста. Але, незважаючи на старанні розшуки, люди з органів Державної безпеки не могли натрапити на якийсь слід зниклого автомобіля. Ніхто не бачив машини, ніхто не чув нічого сумнівного, жоден слід автомобільних покришок по ґрунтових дорогах не увінчав їх розшуків. Справа з затриманням диверсантів неначе зайшла в безвихідь, але полковник Філіпов, завдяки своїй терплячій і твердій вдачі, ні на мить не втрачав надії, ні на мить не втрачав віри в благополучне її завершення.

У безвихідь зайшло і розслідування справи заарештованого в букіністичній книгарні шпигуна. Він не заперечував своєї провини. Ще під час першого допиту продавець розповів усе, що знав, та цього було мало. Якийсь незнайомий чоловік часто Приносив у книгарню книги, в обкладинках яких були сховані шифровані відомості. Продавець повинен був передавати їх Тороманову, якого навіть не знав по імені, а Тороманов, у свою чергу — як припускав полковник — відносив їх на інженерову квартиру. Звідти, очевидно, відомості передавалися по радіо ворожому центрові. Сам продавець не знав нічого ні про нелегальну квартиру, ні про легкову автомашину, ні про майбутні наміри диверсантів.

Так в марних розшуках минуло п’ять днів.

Протягом цього часу і хлоп’ята почували себе недобре. Стеження за диверсантами закінчилось, а звичайні ігри якось уже їх не задовольняли.

Одна справа — розробляти дотепні плани, розгадувати важкі загадки, викривати небезпечних злочинців, і зовсім уже інше — сидіти на якомусь ящику для сміття і збивати уявні ворожі літаки. Хлопчики майже не гралися — збиралися в скверику або в швейцарській Кости і розмовляли. Але з чого б не починалась ця розмова, про що б вона не була, кінець кінцем все зводилося до того, що вони недавно пережили. Вони згадували епізоди, з’ясовували різні події, що тоді здавалися їм незрозумілими і потай сумували, що все скінчилося.

Коли розмова вичерпувалась, вони вирушали в далекі прогулянки — або до парку, або на берег річки. Від цього було неначе веселіше, але й тоді Пешр почував у поведінці своїх товаришів якусь стриманість. Він ставав усе більш нервовим і похмурим, часто без будь-якої причини підвищував голос, але ніколи не згадував про свою велику провину. Глибоко в душі Пешо був упевнений, що навіть коли він і завинив у чомусь, то вже з лишком спокутував свою провину твердою, гідною мужчини поведінкою перед диверсантами. Сам полковник Філіпов, до якого Пешо дуже прив’язався, поводився з ним, як з дорослим хлопцем, відверто захоплювався його героїзмом, хвалив перед товаришами і жодним словом чи жестом не дорікав Пешо за необдуманий вчинок.

Якось діти поверталися з парку. Вечоріло, вдалині на заході полум’яніло вогняночервоне небо, але поміж деревами вже залягали синюваті сутінки — спокійні і чисті, як захід сонця. Подекуди по алеях було видно людей, старі Сиділи на лавках, обпершись на свої палички, по стежках бігали діти, і в повітрі лунали їхні дзвінкі голоси. Велика група поволі розпалась. Навіть Юлія, що завжди крутилася біля Пешо, пішла вперед з Чарлі, розповідаючи йому щось жваво і весело. Останніми йшли Пешо, Веселий і Коста — «вічна трійка», як їх охрестили в школі, командирська трійка всієї компанії. Вони йшли повільно і мовчали — явище, яке раніше майже не спостерігалось. Взагалі, останнім часом в їхніх розмовах часто бували незвичайні паузи, в них почувалося щось невисловлене, в стосунках між хлопцями наче була відсутня колишня щирість.

Першим і якось несподівано почав одверту розмову Пешо. Він подивився спідлоба на своїх друзів, почервонів трохи і різко спитав:

— Ви неначе чогось на мене сердитесь?

— Сердимось? — Веселин збентежено глянув на нього, зненацька захоплений запитанням. — Чого ж нам на тебе сердитись?

— Звідки я знаю? Вам краще відомо.

— Так тобі здається, — промовив Веселин і похнюпив голову. Настало ніякове мовчання.

— Все ж ви чогось на мене дуєтесь! — сказав Пешо з справжнім глибоким болем в голосі. — Наче так уже я винуватий! Та коли б і був винуватий — чому не скажете?

Коста, який досі йшов мовчки, човгаючи босими ногами по пилюці, раптом зупинився і поглянув на нього. В зеленкуватих розумних очах його таїлась якась незвичайна для його віку, не хлопчача серйозність.

— Можливо й ти винуватий! — сказав він.

— Ну, скажи, скажи! Вислови все! — збуджено промовив Пешо, криво посміхаючись.

— Думаєш, що не скажу? Коли хочеш знати, всі хлопці вважають тебе винуватим, усі до одного!

— За те, що мене пекли електрикою? — ущипливо сказав Пешо. — За те, Що я нічого не виказав?

Суворість у погляді Кости відразу зникла, обличчя його подобрішало.

— З тобою не можна говорити! — сказав він засмучено. — Ти все перекручуєш.

— Добре, не буду перекручувати! — зітхнув Пешо, і в тоні його почулося щось благаюче: — Скажи, в чому я винуватий?

— Сам добре знаєш, в чому