Samotni.com - Барбара Космовська

— Але ж як красиво врятував її один шляхетний мачо! — з посмішкою додає Йоанна і швидко переповідає недавню пригоду на ковзанці. — Я не здивувалася б, якби цим таємничим джентльменом виявився один із вас, — закінчує дівчина, з надією дивлячись на Віктора.

— Мені дуже шкода. Але я не маю таких подвигів, — безпорадно розводить він руками.

— Я теж, — чесно зітхає Войтек. — Але ще не все втрачено. Дайте нам шанс і ще раз гепніться на кригу, — пропонує він, викликаючи загальний сміх.

— Вхід на трибуни з правого боку, — Віктор насилу висмикує руку з Йоанниної. — Побачимося пізніше.

З четвертого ряду чудово видно велике льодове поле і гравців, які нагадують героїв мультиків.

— Вони геть усі однакові! — переживає Йоанна. — Як мені вболівати за Віктора?

— Може, серцем, а не очима? — пропонує Кая, намагаючись визначити, за якою маскою ховається приятель її подруги. — Он, напевно… ото він! — вона тицяє в рухомий силует хокеїста.

— Ні-і. Отой, — твердо заперечує Йоанна. — Тю, хай йому грець! Той ліворуч…

— Ліворуч — це, певно, Войтек чи ні… — Кая безпорадно опускає руку. — Схоже, що розгледіти ми можемо хіба що тренера…

— Зате Віктор нас розгледить, — сяє від радості Йоанна, побачивши акробатичний парад на льодовій смузі. Танці з ключкою — це саме для неї.

І з цього моменту вона не спускає очей з досвідченого гравця, який блискавкою гасає за чорним диском. Полотніє, коли бачить, як один із гравців відверто підставляє Вікторові ногу. Вона залюбки зійшла б з трибун і сказала, що думає про таку поведінку. Але, на її подив, Віктор у боргу не лишається і, своєю чергою, явно не по-братерському штовхає суперника. І все для того, щоб повернути собі владу над отим шматком гуми.

— Це не для мене, — кривиться Йоанна, розчарована агресією, на яку тренер не звертає уваги.

— А мені подобається. Оце чоловіча гра! — Кая зітхає, обводячи мрійливим поглядом усіх хокеїстів. Хтось упав, хтось встає і готується вступити в бій на льоду. — Подумай, таке маленьке чорне кружальце, а стільки красунчиків віддало б за нього зуби!

— Віддало… ще й красиво! — сміється Йоанна.

— Я дивлюся на них і відчуваю, що той мій лицар-рятівник, певно, десь дуже близько, — Кайка знову тяжко зітхає, не відриваючи очей від матчу. — Це так романтично…

— Я не дозволю тобі закохатися в маску й рукавички! — хмуриться Йоанна. — Хоча… Хтозна — може, це вже відбувається? — розважає вона голосно, стежачи очима за тією однією маскою. Обраною з-поміж кільканадцяти інших.

Коли дівчата виходять зі стадіону, Віктор із поблажливою посмішкою вислуховує Йоаннині скарги.

— Це було жахливо! Він перекинувся через твої ковзани! А іншого разу ти виставив ключку, через яку той бідолаха… ну, отой, в окулярах, звалився на лід, як мішок! І де тут чесна гра? — нервувалася дівчина, проте захоплено дивлячись на Віктора. Сьогодні на льоду йому випав вдалий день.

— Хокей — це вистава, видовищний спорт, і водночас він агресивний… Кожному з нас доводиться опанувати правила гри. І порушення цих правил теж, — пояснював Віктор. Але навіть якби він цього не робив, Йоанна і так тримала б міцно його руку у своїй. Вона дріботіла поряд, щомиті підводячи цікаві очі догори, щоб глянути в спокійне і радісне обличчя свого хлопця.

— А ось і ви! — З-за плечей вигулькнули члени іншої команди, що, перемовляючись, і собі поспішали на зупинку. — Ну, дали ви нам, але з таким допінгом це не штука! — крикнув один із команди. Решта приязно засміялася.

— Ми тримали кулаки за всіх! — запевнила Йоанна, відповідаючи посмішкою.

— Напевно, тому ми вижили! — жартома зітхнув білявець із напханою спортивною сумкою. — Без ваших кулаків — рука, нога, голова були б на бортику. Пауер непередбачуваний…

— Хто?! — вигукнули одночасно Кая і Йоанна.

— Я ж кажу: Пауер! Ти що не знаєш, з ким ідеш під руку? — білявець помахав на прощання і побіг до приятелів, які вже були далеченько.

— Ви не знали, яке Віктор має прізвисько? Це так його тренер прозвав! Сталева міць і таке інше… — у голосі Войтека з’явилася гордість.

— Шкода, що не «святий Алекс», — зауважила Йоанна. — Сила скромності й таке інше…

— Я в шоці! — Кая засміялася до сліз. — Ну, нарешті я впізнала свого лицаря! І хоча він виявився не моїм, нарешті можу сказати це дурнувате «дякую».

— Це тільки я тут чогось не розумію? — спробував щось з’ясувати Войтек, скоса дивлячись на веселу трійцю.

— Буде нагода, розкажемо й тобі. Але ця історія варта принаймні… двох тисяч калорій. Отож морозиво або піца якнайшвидше! — вирішила Кая, перш ніж заскочити з Йоанною до трамвая, що ось-ось мав рушити.

У кафе поруч зі спорткомплексом майже всі столи були зайняті, а черга до вільного проходу не налаштовувала на оптимізм.

— Це, може, й на краще? — капітулював Віктор. — Одного тренування на день достатньо. Давайте обійдемося якоюсь «колою» чи як?!

— Є два місця, — Войтек перевів погляд у бік вузького проходу. — І двійко дівчат. Певно, вони теж вільні…

— Дякую, але…

— Жартую! Он, під баром, звільняється місце. Ходімо?

Вони замовили холодні напої, а тоді посідали в плетені крісла.