Samotni.com - Барбара Космовська

— Ні! Вона жахнулася. Порахувала, скільки їй років, і вийшло дуже багато! «Чи я встигну виховати хлопчиків?» — питала вона мене замість насолоджуватися своїм святом… Але знаєш, я влаштую їй колись справжній день народження. Ми поїдемо до перукаря і косметолога. Спеціально до косметолога, щоб вона зробила щось з маминими руками. Вони такі спрацьовані… А потім візьму її в кафе. На келих вина. Як ти гадаєш? У новій сукні… Я сама подумаю над фасоном. А може, навіть пошию? Я пошила тітці костюм на карнавальний бал. Вона посіла перше місце…

— А ким ти її вбрала?

— Нею самою, — гигикає Кая. — Вона хотіла бути Сніговою Королевою…

Йоанна і собі посміхається. Спершу куточками рота, а потім голосно.

— Два роки тому в цьому місці було заборонено сміятися під страхом смерті, — шепоче вона своїй подрузі. — На щастя, сьогодні я приходжу до мами, щоб посміятися. Адже на її іменинах було весело, — докидає вона.

— Гарне ім’я — Ірена.

— Зося одного разу пояснювала мені, що воно означає «мир», і я загадувалася над питанням, чому хтось назвав мою матір «Мир», а не, наприклад, «Палата». Палата — це принаймні дівчинка…

— Цікаво, як ти назвеш свою дочку? — Кая тепло глянула на подругу.

— Вгадай. На відповідь у тебе ще кілька років. — Йоанна зиркнула на годинник. — Але якщо хочеш випити нашого улюбленого соку, то нам треба йти.

— Ми не почекаємо Зосю? — Кая виглянула у зелений провулок.

— Якщо вона ще не прийшла, то, мабуть, щось їй перебило. У Зосі останнім часом лихі дні. Навіть на побачення не ходить. Треба цим зайнятися, бо знаєш… нема нічого гіршого за закохану вчительку.

— І Снігову Королеву, — погодилася Кая, перш ніж, напівобійнявшись, вони пірнули в гущавину ніжно-зелених дерев.

Віктор повільно відчиняв Шимону двері ательє, хоча звук дзвінка свідчив про поспіх, з яким власник хотів зайти всередину.

— Агов! Ти що, травмувався на тренуванні? Я думав, що ти ніколи не відчиниш.

Досить було глянути на блискучу підлогу, щоб довше витирати мокрі черевики.

— Квітень-переплітень! — долинав до Віктора з коридорчика жвавий голос Шимона. — Хвилину тому було сонячно, наче на Багамах, а тепер злива! Каналізація на нашій вулиці вже оголосила застережний страйк… О, я бачу, і тут застережний страйк, — прокоментував він похмурий вираз Віктора. — Кидай це ганчір’я. Завтра закінчиш. Подивись, що я приніс.

У паперових пакетах від Турка, тих, які він вручав постійним клієнтам зі стравою на винос, могли бути тільки Вікторові улюблені кебаби. Звичайно, з кетчупом, незалежно від того, якого «кечу» йому хотілося.

— Невже я влучив?

— У десятку.

— О, перша спроба посмішки. Непогано. А тепер сядь і розкажи мені, що сталося. Мабуть, я замало тобі плачу. — Шимон занадто жадібно вп’явся зубами в тісто, і цівка кетчупу, що стікала по бороді, перетворила його на якусь жертву серійного вбивці.

— Платня в мене гарна. І взагалі… Все гаразд, — Віктор швидко потягнувся по свою порцію, бачачи, з яким задоволенням наминає його друг.

— Ти посварився зі своєю подругою, — вгадував Шимон між укусами.

— З Йоанною? — обурення, з яким він відреагував, виключало таку можливість.

— Аякже! От голова я капустяна! З кожним може трапитися, але не з кимось таким… гарним і щирим.

— Ви її бачили?

— Бачив. Вона розглядала з тобою світлини на вітрині.

— Справді. І… ну, вам теж подобається?

— Дуже, — споважнів Шимон. — Я навіть подумав, що це одна з тих дівчат, які рік у рік дедалі гарнішають, а вродливі жінки… сам знаєш… Вони не завжди наші…

— Вона інакша… Я знаю про це! — Шматок пирога приземлився на підлогу, і Віктор серйозно замислився над питанням, чи не підняти його та не з’їсти. Врешті-решт, тут стерильно, як у лабораторії.

— Кидай у кошик, — випередив його наміри Шимон. — У мене для тебе є добрий додаток. — На столі з’явився подвійний пакет. — А тепер кажи мені, що тебе непокоїть.

— Е-е, насправді я, мабуть, вимогливий. Давно не було так добре. І в школі, звичайно, якщо не брати до уваги географію, і вдома, бо ви цілком вилікували мою бабусю… Ну, і на тренуваннях… Отож, коли вже все гаразд, іде як по маслу, то сам собі знаходжу проблему…

— І що тобі вдалося знайти?

— Ще один доказ провини моєї казкової матері.

— Чому казкової?

— Ну, бо такої, що «за сімома горами і сімома лісами»…

— І що вона зробила?

Запала тиша.

— Я думаю, вона хотіла доброго, — почав знехотя Віктор. — Зрештою, я не хотів би говорити про це, бо, можливо, ви мене не зрозумієте. Я наче якийсь довбаний ганчірник.

— Повір мені, — почув він спокійний врівноважений голос Шимона.

— Свята наближаються, тож моя мати послала нам пакунок.

— Ну і…

— Для бабці у ньому був молитовник. Англійською. І якась вервиця. Вона написала, що освячена Папою Римським, а Папа збирається в Англію лише наступного року… Були і туфлі, на шпильках, плащ…