Samotni.com - Барбара Космовська

А саме — її плащ. Приношений. Такий малиновий. Я аж здивувався, що його ще не погризла англійська міль. Отримав і я шмотки. На зріст метр сорок. До цього «адіддасівські» кросівки на розмір тридцять вісім. Якраз на Антося, сина пані Сиґідової.

— Я не хочу виправдовувати твою матір. — Шимон посерйознішав, хоча з плямою кетчупу на підборідді вигляд, як і раніше, мав смішний. — Важливо те, що вона прислала, шкода тільки, що замало знає про своїх близьких. І це паскудно, чи не так?

— Так.

— А я, власне, хотів дещо сказати про Різдвяні свята. Ти матимеш премію. Це одне. Друге: мені потрібна твоя допомога…

Віктор слухав Шимона, замислюючись над тим, звідки такий самотній, серйозний чоловік знає, коли треба повернути на інше. І про ту його ідею знову дозволити бабусі перелетіти думкою в минуле. Буде якийсь балетний сюрприз, прийдуть сестри Варміцькі та кілька літніх клієнтів закладу «Профіль». Їх збереться невеликий гурт, бо небагато хто може самотужки вибратися на останній поверх будівлі.

— А як щодо зеленого лікеру? — озвався Віктор. — Без лікеру не годиться!

— Побачимо.

Злива ущухла, хоч в ательє «Профіль. Батько і син» ніхто на такі дрібниці не звертав уваги. Минулому прогноз погоди був ні до чого, а в майбутньому прийдешній день завжди може принести сонце. Атож — квітень-переплітень…

Щоденник Зосі

Кшиштоф — чарівник!

Я знаю, це звучить смішно. Те, що чоловік, який щодня користується інтернет-жаргоном, клацаючи до ночі на комп’ютері та переймаючись тільки своїми експериментальними програмами, має такий стосунок до чарів, як я — до пілотування. А проте чарівник…

Він приїхав учора пізно ввечері, щиро посміхнувся і сказав, що хоче, мовляв, познайомити нас з однією королівною. Незважаючи на мої капризи (воістину королівські!) і вроджену лінь Йоанни, він змусив нас прожогом вилетіти з квартири. Ми їхали хтозна-куди, набурмосені й злі. Розуміючи, що яка не є та королівна, але аудієнція, певно, вилізе нам рогом. Я була вдягнена в спортивні штани, а Йоанна — в мою блузку. Разом ми складали один бавовняний комплект, призначений виключно для прибирання.

Палац був, далебі, розташований за містом, адже мандрівка тягнулася довго, а Кшисеве авто чимраз більше обступала природа. Коли я вже було засумнівалася, що нам пощастить побачити яке-небудь королівство, ми вискочили з лісу і раптом угледіли напрочуд гарну садибу. Вона біліла серед довколишніх лук і полів.

— Це тут, — недбало мовив Кшись, і вже за хвилю ми опинились у вишукано умебльованій залі, заповненій людьми різного віку.

Ніхто не помітив, як ми увірвалися, бо все товариство уважно слухало якусь доповідачку, що доповнювала свою промову показом слайдів.

Йоанна голосно зашепотіла, вимагаючи королівну. Я намагалася з'ясувати, що це за збори, проте колючі погляди нас зупинили. Ми вмостилися в останньому ряду.

Не пам'ятаю, щоб у моєму студентському житті якась така лекція привертала мою увагу так, що я забувала про час і місце. Слухаючи з захопленням історію польських шляхетських обійсть, дивлячись на неймовірну добірку їхніх злетів і занепадів, я з сумом думала про тісні чотири кутки, в яких нам доводиться жити сьогодні. Про сходові кліті, що визначають сусідські межі. Про тісні квартири одна над одною. Можливо, в минулому житті я була гарненькою шляхтянкою, може, якоюсь Зосею зі Сопліцова, що звикла до простору навколишньої природи? Цю тугу за старими часами викликала кожна наступна думка чарівної промовниці. Чорнява краля робила на моїх очах чудеса. А про Йоанну годі й говорити. Вона сиділа, як зачарована, широко розкривши рота і дозволяючи незнайомці вести її нині зниклими світами давньої польської душі.

Лекція добігла кінця, але ніхто не рухався. Посипалися запитання, на які чорнява краля невпинно давала вичерпні відповіді. Тільки тоді, коли проектор завершив жвавий показ слайдів, а слухачі лекції вирушили до столу зі скромним частуванням, ми сумно перезирнулися.

— Супер! — коротко оцінила Йоанна.

— Було чудово. Спасибі, — докинула я, з посмішкою зауважуючи радість на обличчі мого друга.

— А тепер обіцяна королівна, — прошепотів Кшись. До нас прямувала сама героїня вечора. Коли вона підійшла, Кшиштоф із притаманною йому соромливістю вичавив: — Познайомтеся, це Іза. Моя сестра, спеціалістка зі шляхетських руїн, хоронителька і жителька палацу в Саповіцах. Королівна трохи сучасна, носить джинси і має вчений ступінь доктора наук, але просто з палацу…

Вистачило хвилі розмови, щоб ми з Йоанною забули, що наразі ми — щонайбільше власниці єдиного, дуже пом’ятого спортивного костюма. І наступної миті у кожної з нас склалося враження, що ми знаємо Ізу все життя. Коли Кшись спокійно сказав, що час їхати, ми, звісно, були