Samotni.com - Барбара Космовська

— Зрозуміло.

Знову той же коридорчик. Сяк-так відремонтована стіна з шерехатим тиньком. Холодна. Добре притулитися до неї щокою і тихо поплакати. Дарма що якесь подружжя дивиться на неї зі співчуттям. Вони чекають своєї черги, і вигляд у них теж не надто впевнений. Серед цих моніторів і жахливих апаратів, ймовірно, лежить якась близька їм людина.

Одноразові бахіли летять у смітник. Ще хвилина, щоб отямитися. І саме цієї миті з-за прочинених скляних дверей чутно, як дзеленчить музична скринька-слоник. Механічна музика скрупульозно відтворює звуки пісень Армстронга. Нова хвиля сліз в очах Зосі. Вона про них не думає. Тихо наспівує в ритм акомпанементу:

Коли музична скринька замовкає, Зося посміхається до засмученої пари. Неначе раптом віднайшла втрачену віру в красу світу. Але знаходить щось набагато цінніше. Надію. Завтра вона сюди повернеться.

Зося не спускається ліфтом. Їй потрібно багато часу, щоб навчити слоника на ймення Мальвін сягати небосхилу.

— А знаєш, Вікторку, ця весна додає мені сили. Сьогодні я вже двічі дісталася ванної.

Бабуся вельми пишається собою. Вона причісує гребінцем ріденькі сиві пасма, кокетливо дивлячись у кишенькове люстерко. Хлопчина давно не бачив її такою.

— Я добре пам’ятаю, що Шимон зайде до нас сьогодні? — перепитує вона, зав’язуючи волосся тонкою гумкою.

— До тебе, бабусю. У мене навчання, а потім я з Войтеком іду на хокейне тренування.

— Войтек — це ім’я цієї милої молодої панянки, яка нещодавно оглядала твої літаки? — Бабуся дуже задоволена своїм жартом і хихикає, як маленька дівчинка.

— Якщо кепкуватимеш, вимкну тобі телевізор, — погрожує хлопець, але теж посміхається їй. — Обід принесе пані Ірена, а печиво для Шимона я залишу на комоді.

— Каву я зварю йому сама, — старенька поправила вилоги бузкового халатика. — Ці ліки, які він мені приніс… вони мені допомагають. Мені навіть здається, буцімто я зараз же піду поточити ляси до Іренки. І хтозна, може, як потепліє, то й до церкви дійду? Подякую Богові за моє одужання.

— Поки що лікар не дозволив, тож сьогодні подякуєш Шимонові.

— А чого це ти, Вікторку, на тренування такий елегантний ідеш? Наче на якесь весілля!

Віктор перестає поправляти шалик і струшувати з темного светра скачані кульки шерсті.

— А як мені йти? — огризається він дещо агресивно. — У хокейній масці і з шайбою в зубах?

Бабуся не переймається цими грубощами. Її світлі очі бачили стільки, що цей гарний, добре одягнений онук даремно робить таємницю зі свого щастя. «Але хай і так! — думає вона, взявши тремтячою рукою пульт дистанційного керування. — Нехай думає, що тут ще ніхто не закохувався і що він є першим закоханим чоловіком у цих маленьких кімнатах на верхніх поверхах старого будинку».

Войтек чекав на автобусній зупинці. Побачивши приятеля, він похапцем закрив читану книгу і пішов до нього.

— Привіт. Ти пунктуальніший за тренера! — похвалив Войтек.

— Я спеціально трохи раніше… Моя… знайома, Йоанна…

— Та крута руда, яку ти недавно закадрив?

— Атож… То вона з приятелькою хотіла подивитися на наше тренування… Що ти думаєш?

— А що тут думати, — Войтек урвав його вагання. — Легкота! Тільки хай поквапляться, тому що, якщо спізнимося, Каучук таких чортів нам дасть, що й про гарну дівчину забудеш.

— А ось і вони! — у голосі Віктора забриніли одночасно полегшення і гордість.

Войтек змушений був визнати, що його приятель і справді мав привід для гордощів. Він стояв у важких черевиках, у розстебнутій вітрівці, з радісним виразом на обличчі. Його волосся куйовдив вітер.

— А та друга? — прошепотів хлопець запитально, придивляючись до симпатичного личка Каї.

— Її подруга. Нічогенька. Любить посміятись і взагалі нехила, — прошепотів Віктор, приязно махаючи дівчатам.

— Якщо ми зараз не заліземо в трамвай, то замість тренування ви побачите наші трупи, — посміхнувся Войтек, вітаючись.

— Та ми ніби вже сідаємо, — Кая перша помітила гримкотливі вагони, що сунули чимраз ближче. — Шкода, що це вже ціла рухома реклама, а я так люблю старі червоні трамваї.

Дорога до спортивного комплексу вела через заболочені, проте зелені моріжки.

— Ви тут, мабуть, уперше? — здогадався Войтек, бачачи, яку цікавість у дівчаток викликала присадкувата будівля спортивного комплексу.

— Де там! — жваво заперечує Кая. — Я ж колись на ковзанці мало ласти не