Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— А тут бринза, дядьку, — розгортаючи папір, сказала Наталка і зачепила мене своєю цупкою спідницею.

— Доберемося й до бринзи, — сказав Шершень, беручи ложку й опускаючи її в кисле молоко. — Ох, і холодне ж! Ти часом жаби сюди не впустила?

— Та ну вас, дядьку. Скажете теж, — відмахнулася Наталка. — Хіба можна, ївши, таку погань згадувати?

— Погань? І зовсім не погань. Ти молода і ще не знаєш, що в багатьох селах молодиці навмисно в глечики жаб пускають.

— То вигадують люди, — сказала Наталка.

— Нічого не вигадують, — наполягав Шершень. — Я коли під Бендерами в одному панському маєтку працював, моя хазяйка цим ділом займалася. У неї в погребі у горщиках з молоком завжди жаби плавали. От якось — спека була — прийшов я додому. «Чи немає, — кажу, — хазяйко, чого-небудь холодненького?» — «А чого ж, — каже, — полізь у погріб і напийся молока холодного». Я й поліз. Схопив перший з краю глечик і почав пити. Одним духом. І ось почуваю, як разом з молоком щось тверде мені в горло прослизнуло, — я подумав спочатку, що сметана так захолола, а потім чую — ворушиться. І пішла та жаба гуляти в моєму животі. Як на ярмарку гуляла!..

Я засміявся, розуміючи, що Шершень жартує, а Наталка, відкладаючи ложку, сказала:

— Скажете таке, тьху, аж їсти не хочеться!

— Правда, правда! — навіть не посміхаючися, продовжував вигадувати далі Шершень. — І послухай, що далі було: саме на зміну погоди чекали, на дощ, словом. І тут, як ніч, так жаба у мене в животі обзивається. А хазяйка спати не може. А потім узяла та й сказала: «Перебирайся ти, Шершень, на іншу квартиру, а я тебе держати не буду, неспокійний ти дуже мешканець». Я кажу: «Який же я неспокійний, коли це ваша власна жаба в мені співає. Зміну погоди провіщає».

— Ну, і що далі було? — вже зацікавившись і стримуючи сміх, спитала Наталка.

— Горілкою я ту кляту жабу заморив. І ось з того часу, як дають мені молоко, питаю: «Жаб немає?» Якщо немає, їм спокійно. — І, ніби на підтвердження своїх слів, Шершень набрав повну ложку кислого молока.

Не відстаючи від Шершня, я раз у раз опускав ложку і заїдав кисле крижане молоко смачним домашнім хлібом. Швидко на вишитому рушнику залишилася порожня миска та білий шматок бринзи. Ми втрьох знищили цілу паляницю!

— Це ваша родичка, дядьку? — спитав я у Шершня, воли ми, посідавши на коней, від'їхали од Наталки.

— Вона хазяйська дочка, — сказав Шершень. — Я у них столуюся й ночую. А що — сподобалась?

— А у вас хіба своєї хати в селі немає? — спитав я, обходячи делікатну розмову про Наталку, яка й справді могла подобатися.

— Своєї хати? — Шершень весело свиснув. — Немає поки що у мене хати, хлопче. Була в мене на тім боці хата, та жандарми в дев'ятнадцятому році, як Хотинське повстання було, спалили.

— Ви також повставали?

— А то ж як? Всі тоді повставали. Бач, я до революції весь час батраком працював. То в одного папа, то в іншого. Під Бендерами працював у Циганештах, навіть у одного купця в Кишиневі конюхом чотири місяці прослужив. Ти бачив, на тім боці проти нашого радгоспу село Атаки видно? Ну, так ось, я сам з того села родом. Заробив собі грошей, все як годиться, і якраз перед війною приїхав у село. Красиву жінку взяв, молоду, молодшу за мене на три роки, з дитинства ми з нею знайомі були. І ось, тільки построївся, хату собі поставив, виноградник розвів, цілу десятину батутою-негрою[1] засадив, — бах, бах — війна, і мене беруть до війська.

На Кавказькому фронті служив, до самого Ерзерума дійшов, а в революцію повернувся додому. «Ну, — думаю, — тепер не рушу з місця». Сип за цей час виріс, чотири роки хлопцю було; зараз, якщо тільки живий, — мабуть, тобі ровесник.

— Та яке там — я дев'ятсот дев'ятого року народження! — образився я.

— Ну, не важно, — великий хлопець, словом. І ось, розумієш, тільки ми землю поміщицьку поділили, — чуємо — точаться якісь розмови, що Бессарабію хочуть румунські бояри собі забрати. І справді, незабаром у наше село приїжджає якийсь пан Радулеску із самого Букарешта, оселяється в попа і — як це вони з попом утнули, до цього часу не знаю — їде нібито депутатом від наших селян у Кишинів на Сфатул-Церій. Парламент їхній так називається. А ніхто того Радулеску не обирав, і навіть багато селян його у вічі не бачило. І ось приходить у наше село газетка, і ми читаємо, що делегат із села Атаки Радулеску вимагав, щоб Бессарабія з'єдналася із своїм старим другом Румунією. А потім переворот, дивимося — жандарми прийшли. І тут почалося! Землю панську відбирають, а тих, кому вона дісталася, — шомполами. Відшмагали й мене. Виноградник молодий відняли.

Затаїли ми злобу на румунських бояр — не сказати. І ось, як почули, що в Хотині та й по селах сусідніх народ бунтується, всі, хто бідніший, теж повстали. Хто на коні, хто пішки, хто з вилами, хто з дробовиком — гайда до Хотина. Холодно було, пам'ятаю, початок січня, а я, як був у сукняній гімнастерці, схопив трилінійку, ту, що з фронту привіз, та й пішов у Хотин. Запекло ми билися з боярами. Скільки їх економій попалили, скільки жандармів під кригу дністрову пустили — не розказати, та ось лихо: нікому було допомогти нам, не було серед нас такого ватажка, як, скажімо, Котовський, — він тоді з Петлюрою воював і не міг до нас пробитися. Одинадцять тисяч наших перебили жандарми, мене поранили під самим Хотином, біля фортеці. Бачив її? В ногу поранили з кулемета. Ось я й поповз уночі по кризі на цей бік, — як тільки не замерз, не знаю. Повзу по льоду, кров'ю сніг розписую, і поруч товариші мої поранені теж по одному через лід на український берег прямують. А боярські війська по нас навздогін з гармат б'ють. Міцно били, — в одному місці від снарядів навіть лід рушив, як весною. Переповз я на цей бік, а тут Петлюра тоді хазяйнував — те ж саме, що румунські бояри. Коли жандарми їхні під Хотинською фортецею з нами розправлялися, петлюрівці з кулеметів з цього