Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

Блискавиці в Бессарабії спалахували вже раз по раз, і небо в проміжках між спалахами ставало темне-темне; здавалося, там, угорі, після кожного удару блискавки гасли зірки.

Ожеред навалювався на мене, вагою своєю він притискав нижні шари соломи так, що в них не можна було просунути руки. За кілька кроків від ожереду нічого не було видно, навіть біла огорожа, яка так ясно була помітна звідси в найтемніші ночі, зараз зникла у темряві, і тільки коли блискавиці пробігали за Дністром, можна було її розглядіти. В ті хвилини, коли спалахували блискавиці, освітлювалося темне небо і на мить освітлювався локомобіль. З своєю високою трубою він був схожий на слона, що задер хобот; поблизу від нього виднілися бочки з водою, проступали в темряві рівні обриси молотарки.

Завтра зранку ми станемо на ґратчасту площадку біля її барабана. Коломієць візьме від мене першу половину снопа, задвигтить, перебираючи колоски, зубчастий барабан, шумно буде навколо… Але як порожньо, одиноко тепер на радгоспному току! Нікого. Ні однієї живої душі, тільки ми з Рябком повдягалися під ожередом. Я зручніше підклав собі під бік холодну гвинтівку і поправив «зауер», що висів під сорочкою на шнурку із сириці.

Я все ще побоювався носити револьвер відкрито, думав, хтось із курсантів може відібрати його в мене. Я випросив у Шершня довгий ремінець сириці, прив'язав його обома кінцями до кільця на рукоятці «зауера» і носив пістолет вечорами під сорочкою, прямо на голому тілі. Він завжди був теплий і вже більше не іржавів. Погано тільки, що уві сні він давив мені в бік, і я спав неспокійно, часто перекидаючись.

Я заснув далеко після опівночі в чеканні близького дощу і прокинувся, почуваючи полегшення в ногах. Рябка біля мене не було. Він голосно гавкав зовсім недалечко. Він кидався на когось чужого, що йшов через радгоспне поле з боку Дністра. Я почув кроки цієї невідомої людини. Вони наближалися. Ні, це була не одна людина, їх було кілька: я чув, як шарудить під ногами невідомих картоплиння. Я зразу притулився до ожереду. Рябко хрипко гавкав, він кидався вже просто під ноги тим, що йшли.

— Цюцько, цюцько, йди сюди — сала дам! — спробував хтось приголубити собаку. Голос був тихий, вкрадливий і недобрий.

— Та вдар його шаблюкою, щоб не гавкав! — буркнув другий сердито.

І в ту ж мить я почув глухий удар і страшне останнє скавучання Рябкове. Очевидно, відповзаючи і втрачаючи останні сили, він зойкнув жалісно, тоскно і раптом замовк.

— Ото дав! Навпіл! Аж у руку боляче, — сказав той, хто вдарив, і хрипко засміявся.

— Тихше, хлопці! — скомандував хтось.

Бандити спинилися за кілька кроків від мене, біля локомобіля. Знизу я досить добре бачив обриси їх чорних постатей, що підіймалися над землею.

Бандити прислухалися, Я боявся поворухнутися. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу поворухнути рукою або ногою, тіло заніміло, тільки голова була свіжа-свіжа. Я чув, як шарудять здувані вітром окремі соломинки у мене над головою, як співають цвіркуни за ожередом. Я чув. як далеко в селі тривожно гавкають собаки, розбуджені зойком Рябка.

— Тож слухайте, хлопці, — після хвилинного мовчання сказав хтось, очевидно отаман бандитів. — Бачите отой ожеред? Тільки ми його підпалимо — всі за мною сюди, в канаву. І будемо чекати. А коли вони вибіжать гасити, ми отих комуністів добре з темряви будемо бачити і переконаємо, як зайців. Наготуйте гранати. Олексо, запалюй іди!

— Дай сірників, — попросив той, кому доручали запалити ожеред. І зразу ж, відокремившись од інших бандитів, незграбними обережними кроками, обмацуючи землю, він попрямував до мене.

Вмить я вихопився з-під ожереду і, напівголий, з одним тільки револьвером, що теліпався на животі, кинувся в темряву. «Швидше, швидше до радгоспу, поки бандити не підпалили ожереду». І я помчав навпростець через баштан до радгоспного будинку, щоб попередити курсантів, щоб побудити їх і разом з ними повернутися сюди. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як, роздавивши ногою слизьку диню, упав з усього розгону на землю. Я зразу ж схопився і мало не закричав від болю. Падаючи, я вивихнув ногу. Гострий біль у нозі на хвилину приглушив страх. Почуваючи, як на очі навертаються сльози, ледве тримаючися на ногах, я зірвав запобіжник «зауера» і випустив у бандитів першу кулю.

Засліплений спалахом пострілу, я зрозумів, що виявив себе, що мене вже не врятує і тінь високого ожереду. Мені знову стало дуже страшно, але розняти пальці і звільнити гашетку пістолета я вже не міг. Тепер я стріляв у бандитів автоматично. Я нічого не бачив перед собою — тільки чорна-чорна ніч навколо і яскраві спалахи пострілів над підлітаючим угору дулом «зауера».

Коли вилетіла остання стріляна гільза, я почув хрипкий голос бандита.

— Гранатою! — крикнув він.

В ту ж мить десь зовсім близько перед моїми ногами вихопився з баштану величезний стовп полум'я, я зразу оглух і почув тільки, як по обличчю мене вдарило кавунове бадилля.

Першою думкою було покликати на допомогу, але у відкритий рот попала земля; я хотів виплюнути її, та відчув, що падаю — повільно і кудись дуже далеко, — але падати було не страшно. Ще одна граната розірвалася поруч, але я навіть не здригнувся. Гарно раптом стало, приємно, біль у нозі раптом стих, щось тепле ковзнуло по лобі, я зібрав останні сили, щоб виплюнути землю, але відчув, що губи і язик уже не коряться мені: вони стали чужі, м'які, занімілі, — так, із смаком землі в роті, я впав на землю.

Я не пам'ятаю, як мене перевозили в місто, як на світанку головний лікар міської лікарні Євген Карлович Гутентаг зробив мені дуже серйозну операцію: він витяг у мене з голови два осколки, що застряли в черепній кістці. Він вирізав поламане ребро і вправив вивихнену ногу. Про все це я дізнався потім, коли опритомнів.

Прокидався я довго і з трудом. Спочатку, лежачи ще з заплющеними очима, я довго вслухався в один і той самий далекий одноманітний стукіт. Я довго не міг зрозуміти, що це таке. Здавалося, десь дуже далеко, у великому будинку, кімнат за шість від мене, хтось безперестанно грюкає в зачинені двері.

«А може, це молотарка працює, а я проспав?» — подумав я і хотів схопитися, але не міг: ноги і все тіло були важкі, неначе їх прив'язано