Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
Біля Дністра я роздягся, довго махав сорочкою, провітрюючи її, потім скупався і добре вимив обличчя, щоб зовсім знищити запах одеколону, Ідучи назад, я зустрів Полевого.
— Купався, Манджура? — спитав Полевой.
— Трохи.
— Ну, ходімо зараз на тік, подивимося, як механіки розбирають молотарку.
— А що — хіба вона поламалася?
— Та поки що не поламалася, але підшипник у ній щось заїдає, от я викликав робітників із заводу подивитися, що і як.
Ледве встигаючи за Полевим, я обережно спитав його:
— Скажіть, товаришу Полевой, чому в кооперації продають буржуазні забобони?
— Які буржуазні забобони? — насторожився Полевой.
— А одеколон?
— Одеколон… А що таке?
— Ну ось, комсомольцю, скажімо, душитися ним не можна?..
— Загалом кажучи… Ні, чому? Після бриття, скажімо, з метою гігієни. А навіщо тобі потрібен одеколон? Бороди у тебе ще немає.
— А як виростуть вуса, тоді можна?
— Що можна?
— Одеколоном душитися?
— А чого ж не можна? Душися собі на здоров'я, якщо грошей багато.
Тепер мені стало досадно, що я послухав Микиту і вилив такий дорогий одеколон. Карбованець сорок копійок гилив псові на спину. Навіщо? Побоявся, що мене «пророблять». Не треба було слухати Коломійця.
На радгоспному току, порозстилавши біля молотарки рогожеві мішки, два робітники перебирали чавунні деталі. Коли ми підійшли ближче, в одному з них я впізнав Козакевича, ливарника з заводу «Мотор». Він стояв навколішки перед колінчатим валом і проміряв його діаметр.
Замаслена кепка Жори Козакевича була зсунута на потилицю; полиняла від сонця, колись синя, а тепер уже блакитна блуза-толстовка щільно облягала його широкі лопатки.
— Ну що, серйозна справа, товариші? — спитав Полевой.
— Якщо бабіт і ковальське горно є, — сказав Жора, встаючи, — заллю наново підшипники, а товариш ось підшабрить — і всьому кінець.
— Бабіт є, — сказав Полевой, — а горно в коваля в селі попросимо. Як довго триватиме?
— Ремонт? Не дуже довго. День-півтора. Словом, як-небудь швиденько упораємося! — сказав Жора і, помітивши, що я розглядаю його, спитав: — А ти чого, хлопче, чого вставився на мене?
— Я був одного разу в клубі, як ви поклали на обидві лопатки приїжджого борця Жегульова, — відповів я, розгубившись.
— Ось воно що! — протяг Жора весело. — Ти, значить, борець теж? Ну що ж, дуже приємно, будьмо знайомі! — І він простяг мені важку смугляву руку.
Я незграбно подав свою, а Полевой, що стояв рядом, посміхнувся. Я був радий, що познайомився з Жорою.
За вечерею Козакевич сказав мені, що завтра ввечері, після закінчення ремонту, він думає виїхати в місто. Він погодився взяти від мене лист і опустити його в місті в поштову скриньку. Зразу ж після вечері я пішов у червоний куток і став складати там листа до Галі.
«Дорога моя Галю! — писав я в цьому листі. — Ти, мабуть, думаєш, що я в місті і не хочу приходить до тебе, а я зовсім не в місті, а на кордоні, в радгоспі, де працюю машиністом молотарки. Між іншим, радгосп цей міститься в колишньому маєтку дядька Котьки Григоренка. Тут дуже добре, я заробляю багато грошей і щодня по три рази купаюся в Дністрі. В перший день, коли ми приїхали, — це було вночі, — я вислідив бандита, який підкараулював біля паркана наших курсантів. Бандит злякався мене і кинувся тікати, так ми його й не впіймали, а коли б упіймали, було б йому погано. Загалом кажучи, тут дуже небезпечно, тому що навколо ходить багато бандитів, у нас в усіх є зброя, я теж одержав гвинтівку і сорок патронів. Скоро моя черга вартувати цілу ніч біля нашого будинку, всі будуть спати, а я їх охоронятиму. Я вже, Галю, навчився добре працювати і дуже задоволений з того, що поїхав сюди; скоро тут поспіють добрі груші, і я, коли буду, повертатися в місто, привезу цих груш побільше. Зараз уже поспів чорнослив, його можна рвати і їсти скільки завгодно — не те, що в місті. А про те, що скільки завгодно можна збирати падалицю, і казати нічого. Мені інколи буває дуже скучно без тебе, Галю. Правда, тут багато курсантів, з якими я дружу, багато працює в радгоспі сільських дівчат, але ні одна з них не може замінити мені тебе. Ось. Знай це!!!
Якщо в тебе буде час, напиши мені, як ти живеш, чи ходиш в кінематограф і які картини дивилася, що тепер виставляють у клубі радторгслужбовців і яка погода стоїть у місті. Тут у нас дуже жарко, я сплю вночі на балконі тільки під простинею, лише на ранок доводиться натягати ковдру, тому що ранком з Дністра йде туман. Якщо ти пам'ятаєш і… поважаєш мопс, то обов'язково напиши, бо мені без тебе тоскно. Ага, як побачиш Петька Маремуху, скажи йому, що я цікавлюся, чи дізнався він від Сашка Бобиря про те, про що я просив його дізнатися перед від'їздом. Якщо Петько Маремуха дізнався, то хай він сходить у радпартшколу, знайде там курсанта Марущака і все йому розкаже, що він дізнався від Сашка Бобиря. Розкажи Петькові, що мені тут добре, і хай він мені напише, як поживають у нього мої голуби. Хай Петько напише про все докладно. Ще я мало не забув тобі написати, Галю, що сюди до нас приїхав ремонтувати молотарку Жора Козакевич із заводу «Мотор» — той самий борець-любитель, що в клубі радторгслужбовців поклав на обидві лопатки чемпіона стального затиску Зота Жегульова. Він зі мною познайомився і показав уже мені такі два прийоми французької боротьби, що тільки ойкнеш! Тепер, коли я вивчу ці прийоми, я не тільки Петька Маремуху, але й самого борця Льову Анатему-Молнію зможу покласти. Я тут поправився, годують нас добре, і
