Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
«Ось відпочину трохи, — думав я, — піду в червоний куток і напишу Галі листа, великого, ніжного». Я уявляв собі, як здивується Галя, одержавши від мене листа, і поступово з думками про неї засинав. Прокидався я з важкою від спеки головою. Гомоніли біля будинку, граючи в городки, курсанти. Надворі стояв уже вечір.
З тієї ночі, як я сполохав у бур'янах під парканом невідому людину, в радгоспі було спокійно. Однак у сусідніх селах банди подекуди хуліганили: одну по одній пересилали їх на наш бік через Дністер румунські бояри. Приходили бандити і з Польщі. Самі вони не наважилися б діяти так нахабно, коли б за спиною в їх хазяїв — польської і румунської буржуазії — не стояла світова буржуазія.
Готуючи новий напад на Радянську країну, капіталісти цих країн підбирали до своїх рук усяку погань, яку народ вигнав за кордон і яка ненавиділа Радянську владу. Найчастіше бандити переправлялися на радянський берег в темні непогожі ночі і розтікалися по сусідніх селах. Вони з'єднувалися з місцевими куркулями, з колишніми петлюрівцями, грабували на дорогах проїжджих, нападали на сільради, на комітети незаможних селян, підпалювали хати бідняків, убивали комуністів. Чим ближче було до осені, тим нахабніші ставали бандити: вони знали, що на полях зібрано великий урожай, що селяни живуть краще, ніж раніше. А хазяї бандитів хотіли, щоб усе було навпаки — щоб знову повернулися на ці багаті землі з-за кордону пани й поміщики, щоб наш радгосп, де працювали зараз курсанти, знову став панським маєтком.
Боячися провадити відкриту боротьбу проти Радянської влади, іноземні капіталісти намагалися шкодити нам через своїх посильних — бандитів.
Озброєні ручними кулеметами англійської системи Шош і Льюїс, обвішавши пояси ручними гранатами, з бумажниками, набитими американськими доларами, бандити ночами швендяли по дорогах. Вдень вони ховалися в лісах, у коморах у місцевих куркулів, у глибоких погребах під куркульськими хатами.
До радгоспу бандити боялися підбиратися, — видно, знали, що у всіх нас є гвинтівки. Одначе з усього почувалося, що наш радгосп — перше на березі Дністра соціалістичне господарство, в якому працює багато комуністів і комсомольців, — не дає ворогам спокою. Був на румунському березі Дністра горб, з якого легко можна було розгледіти радгоспний тік. Часто на цьому горбі проїжджі поміщики зупиняли свої фаетони, кабріолети і довго дивилися в бінокль, як іде в радгоспі молотьба.
А молотьба йшла добре — все більше й більше тугих важких мішків із свіжою пшеницею звозили ми в комори. За током виростав величезний ожеред: цілі дні до нього підгрібали обмолочену солому, тягли її оберемками нагору. З цього ожереду можна було побачити містечко Вітовтів Брід, розташоване за двадцять кілометрів, біля самого румунського кордону.
Після двох тижнів праці в радгоспі, в суботу, я одержав свою першу плату — одинадцять карбованців тридцять сім копійок. Спочатку я вирішив приберегти всі гроші до повернення в місто, але потім не втримався і пішов у сільський кооператив. Там я купив собі півфунта маківників, рожеву реп'яхову олію, щоб краще лежало волосся, гребінець у шкіряному футлярчику і флакон одеколону «Конвалія». Ідучи назад, я нюхав одеколон і, коли вже підходив до радгоспу, біля стаєнь не втримався, відкрив пробку і вилив собі на долоню трохи одеколону, побризкав ним вишиту сорочку, натер обличчя. Одеколон був міцний. Щипав так, що в очах потемніло. Сяк-так» засунувши флакон у кишеню, я побіг, зажмуривши очі. Тепер мені хотілось, щоб одеколон швидше вивітрився. Не встиг я пробігти й десяти кроків, як наткнувся на чиюсь простягнену руку. Розплющивши трохи одно око, я побачив крізь сльози Коломійця.
— Ти що, любий друже, в піжмурки граєш? — спитав Коломієць весело. Але в ту ж мить обличчя його змінилось, і він, широко роздуваючи ніздрі, став нюхати повітря. Потім, узявши мене за плечі, Коломієць понюхав мою сорочку і грізно спитав:
— Ти, здається, надушився, парубче?
— Надушився, — відповів я безтурботно, витираючи сльози. — Пахучий одеколон, правда ж? «Конвалія» називається.
— Це що за буржуазні забобони!? — закричав Коломієць. — Надушився! Та ти, може, завтра ще галстук надінеш або комірець? Хто це тебе напоумив?
— А що — хіба не можна? — спитав я тремтячим голосом.
— Він ще питає — гляньте! — сказав Коломієць. — Та ти що, любий, дурником прикидаєшся? Хочеш, щоб ми тебе на курсантських зборах за ці відрижки минулого проробили?
— Але ж я не знав, що не можна душитися одеколоном. Я думав: якщо одеколон продається в кооперативі, — значить можна купити його і надушитися.
— «Продається в кооперативі», — передражнив мене Коломієць. — Горілка теж продається в кооперативі, так що — ти завтра, може, й горілки нап'єшся? Одеколон, брат, — це буржуазна штучка, ним золота молодь користується — лорди всякі, аристократи, а тобі, робітничому підлітку, ця розкіш не потрібна.
— Які лорди?! — скрикнув я. — Хіба в нас є лорди? Коломієць сказав недбало:
— Ну, не лорди, так непмани всякі, у кого грошей багато. Приватний капітал, словом. А ти — робітничий підліток. Зрозумів? Ти в комсомол хочеш вступати. І я тобі, як другові, раджу, — не як комсомолець позапартійному, а як другові, зрозумів? — ти дур цей викинь з голови. Одеколон, галстуки і всякий інший мотлох — це міщанство, і я раджу тобі забути про це, інакше тобі комсомолу не бачити.
Він так мене «накачав», що я зразу ж пішов з радгоспу «провітрюватися». За багато кроків я обходив курсантів, які попадалися мені назустріч, боячися, щоб вони не підняли мене на сміх за те, що від мене пахне «Конвалією».
В тінистому яру, який спускався до Дністра, до мене підбіг Рябко, крутячи хвостом. Шкода мені було розставатися з одеколоном, але іншого виходу не було. Я
