Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

«Василь Манджура».

Кінчивши писати, я промокнув лист старим номером газети «Беднота» і, перш ніж вкласти списаний аркуш в конверт, вийняв з кишені флакон з-під одеколону «Конвалія». На дні матового флакона збереглося ще кілька краплинок прозорої зеленкуватої рідини. Я відкрив пробку і покропив рештками одеколону лист. Знову гарно запахло навколо. Щоб цей приємний запах не вивітрився, я мерщій заховав лист у конверт і, провівши по його блискучих краях язиком, щільно й наглухо заклеїв його.

Верхи на Каштані

Уже кінчилися жнива, і треба було скоріше підвозити до молотарки останню пшеницю. Але, як на зло, стояли такі жаркі дні, що в'язати снопи можна було тільки вночі або на світанку. Коли спін обхоплювали тугим перевеслом у спеку, сухе зерно висипалося з колосків на курну, пориту тріщинами землю. А ночі були місячні, одна від одної ясніші; повний місяць підіймався вечорами з-за високих тополь, освітлював обвитий плющем і диким виноградом радгоспний будинок, тінистий сад, перетятий глибоким яром, і стрімкий берег біля широкого Дністра.

В такі місячні ночі з нашого балкона добре було видно, як виблискувала на току проти місяця висока труба локомобіля. Але з кожним днем місяць з'являвся на небі все пізніше, — ми розуміли, що незабаром він зникне зовсім і настануть інші ночі — хоч і зоряні, але темні. Треба було, поки не пізно, ловити повний місяць і збирати хліб, — ось чому в п'ятницю зранку всі вільні люди виїхали на найдальше поле косити останню пшеницю.

До самого вечора там, за шість верст од радгоспу, над крутим і глинястим берегом ріки, тріщали жатки-лобогрійки, жатки-самоскидки; їх зубчасті крила підлітали над рівним завісом пшениці і раз у раз скидали на колючу стерню оберемки зрізаних гострими ножами колосків.

Багато накосили курсанти за цей день: там, де раніше від курного путівця на Жванець і до самої кручі бігло широке густе поле пшениці, тепер стояла суцільна колюча стерня і на ній лежали довгі смужки позрізуваних важких колосків.

Горбочки наритої кротами землі, мишачі нірки, сліди давніх селянських меж, звиті під грудками гнізда жайворонків — усе це, раніше сховане в густій пшениці, тепер оголилося й стало помітне. Курсанти повернулися в радгосп, коли стемніло, голодні, засмаглі за цілий день роботи на сонці. Повернувся з: ними і я. Перед вечором я возив туди, на дальнє поле, цілу бочку холодної джерельної води, — її випили майже всю лише на денці, біля дубового крана, дзвінко плескалися недопиті рештки. Тільки я випряг худого, облізлого коня, з оглобель бочки, як до мене підійшов Полевой.

— Ось що, Василю, — сказав він, — Ти не дуже заморився?

— Зовсім не заморився. Я ж воду возив. Хіба це робота?

— Тоді слухай. Народ сьогодні попрацював кріпко. Після вечері, як усі полягають спати, нікого не добудишся. Доведеться тобі сьогодні почергувати в полі. Як тільки зійде місяць, там будуть в'язати дівчата. Ну, а ви вдвох з Шершнем беріть коней і теж рушайте до них на поле. Дівчата, як пов'яжуть, полягають спати, а ви будете глядіти, щоб якийсь куркуль не покрав снопів. Ну, а поки що, до місяця, ти після вечері поспи пару годин. Шершень тебе розбудить.

— Навіщо мені спати? Я й так обійдуся, — відмовився я й подумав: «Цікаво, якого коня мені дадуть на чергування?»

Дали Каштана, баского карого коня, який до полудня возив снопи, а весь останній час відпочивав у холодку в стайні.

Досі мені вдавалося їздити на радгоспних конях тільки на водопій — до Дністра і назад. До річки коні йшли спокійно, повільно входили в бистру воду і стояли в ній, форкаючи кілька хвилин, зате назад вони мчали галопом, наздоганяючи один одного, — знали, що в дерев'яних яслах уже насипаний для них овес. Доводилося з усієї сили натягати повідки, щоб не злетіти.

А одного разу я купав сірого жеребця — у нього була дивна кличка — Холера, — то він як поніс мене, коли повертались назад, я вже думав — амінь!

Я бив Холеру п'ятами у м'які боки, натягаючи з усієї сили вуздечку, але все було даремно: жеребець наздогнав усіх коней і, хропучи, мчав до радгоспного двору. Мигтіли мимо дерева, стовпи, ось ми обігнули кам'яну огорожу, ось влетіли у відчинені ворота. Побачивши стайню, жеребець рвонув так, що я зразу ж переїхав на круп і випустив повідки. Рублені стіни стайні наближалися, вже ширшою здавалася чорна діра дверей.

Зупинити коня я вже не міг і розумів, що він занесе мене прямо в станок. Та це було б ще нічого. Вже коли до стайні залишилося кілька кроків, я зміркував, що вдарюся об дерев'яний верхній одвірок. На всьому скоку я сплигнув з Холери і загруз ногами в м'яку купу гною. Тільки це мене й врятувало, а то довелося б мені лежати під стіною з переламаними ногами.

Каштан, на якому мені належало їхати вартувати, був хоч і норовистий коник, та зате набагато спокійніший, ніж Холера. Шершень сам поклав на спину Каштанові шкіряне сідло, затяг попруги, плеснув коня по шиї і, коли все було готове, скомандував:

— Сідай, хлопче. Поїдемо!

Я поправив гвинтівку за плечима, пересунув захований в кобуру «зауер» по поясу назад, щоб не заважав сідати, і підійшов до коня. Не встиг я схопити його за гриву, як Шершень засміявся і сказав:

— Та хто ж на коня так сідає? На коня треба з лівого боку вилазити. Ти що, хіба верхи не їздив?

— Їздив, та тільки в сідлі ніколи… — сказав я зніяковіло і обійшов Каштана.

І справді, вилазити з лівого боку було значно зручніше.

Я виліз на коня і зразу ж устромив ноги глибоко в стремена. Земля здалася далеко внизу, темна і небезпечна. Каштан стояв тихо і тільки силкувався перегризти вудила. Шершень поправив повідки у Сірого і легко, як справжній кавалерист, скочив у сідло.

— Н-но, з димом! — сказав він і натяг повідки.

Ми виїхали з двору риссю, і тут я зрозумів, що зовсім не вмію їздити верхи. Каштан так мене підкидав, що в мене зуби клацали. Та що й гвинтівка била мене по спині: я надто вільно відпустив ремінь. Побоюючися, як би не прикусити язика, я намагався попасти в такт бігу коня, але спочатку це мені не вдавалося. Ноги вільно метлялися в стременах, я плигав у сідлі так, що мені