Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова
Коли вчителька завела Липочку до класу і тридцять пар очей, вивчаючи, втупилися в новеньку, дівчинці стало якось ніяково. Вона відшукала поглядом Васю. Він підбадьорююче кивнув. Відчуття, що вона тут не самотня, додало Липочці сміливості.
Кіра Миколаївна познайомила:
— Діти, це наша нова учениця Липа.
— Вона що, липова? — хихикнув хтось із хлопців. Класом прокотився смішок.
— Ні, я справжня. Мене так назвали, бо я народилася в липні. Але бабуся говорить, що до цього імені мені ще треба дорости, тому звіть мене просто Липочка, — пояснила дівчинка і широко посміхнулася.
Посмішка в неї була заразлива, а безпосередність, з якою вона трималася, підкуповувала. Новенька відразу всім сподобалася. Діти теж заусміхалися.
— Я ціную твій гумор. Гаразд. Хай буде Липочка, — стримано сказала Кіра Миколаївна. — З однокласниками ти познайомишся на перерві. А зараз сідай за третю парту до Свєти Неверової.
Липочка помотала головою.
— Якщо Свєта не образиться, я сяду з Васею. Просто я вперше в школі, все таке незвичне, а його я знаю. Так мені буде спокійніше.
Не чекаючи дозволу, вона всілася за останню парту.
— У школі заведено робити не те, що хочеться, а те, що велять, — сказала Кіра Миколаївна.
— Чому? — щиро здивувалася дівчинка. — Бабуся каже, що треба слухати свого серця і робити, що душі хочеться. Головне, аби це не заважало іншим.
— Ось тому ти й повинна слухати вчителя. Роби, як усі,— відрізала класна дама з погано приховуваним роздратуванням.
Нова учениця загрожувала бути ще більшою болячкою, ніж Єрмолаєв. Кіра Миколаївна кляла долю з того самого дня, коли вперше пішла працювати до школи. Усі найгірші класи і проблемні діти чомусь діставалися їй.
— Та всі ж не можуть сидіти за третьою партою, — розважливо зауважила Липочка і, наслідуючи бабусю, додала: — Будьте логічні.
— Ти прийшла сюди розумувати? — скипіла літераторка.
— А для чого ж іще? Мені й бабуся сказала: «Будь розумницею і не пустуй».
Після цих слів клас чомусь дуже зрадів і зайшовся реготом, зате вчителька розсердилася і почервоніла так, ніби її ось-ось уразить параліч. Єдиний, хто зберіг незворушність, був Едик Веркін. Невідомо, що його надихнуло, чи то слова Липочки, чи то вигляд учительки, але він дістав зошит і став зосереджено строчити продовження роману «Кілер проти мерця».
Липочка розгубилася. Вона не знала, як догодити всім. Вася смикнув її за рукав і прошепотів:
— Вибачся.
— За що? — не зрозуміла дівчинка.
— Тоді просто мовчи.
Судячи з його тону, до поради слід було прислухатися. У цьому світі було багато речей, які неможливо було пояснити. Їх треба було приймати, і все. Липочка сказала:
— Вибачте, я краще помовчу.
— Авжеж, так справді буде краще, — сердито сказала літераторка.
Коли всі заспокоїлися, потягнувся урок, прісний і нескінченний, як жуйка, яку жували добу. Липочка з першої ж години переконалася, що в школі заборон куди більше, ніж у бабусі. Не можна було розмовляти, крутитися, дивитися у вікно. Вчителька нічого не знала. Замість учити, вона чіплялася до учнів з питаннями про якогось Геракла. Хтось допомагав їй заповнити прогалини в освіті, а хтось і сам знав не більше за неї. Загалом, суцільна каша. Під кінець уроку Липочка засумнівалася, що вчинила правильно, коли вирішила прийти в школу.
Після літератури йшла інформатика. Липочка піднеслася духом. До цього часу вона непогано орієнтувалася в комп'ютері і освоїла Windows, Photoshop та Outlook. Знання новенької порадували В'ячеслава Анатолійовича, який викладав основи комп'ютерної грамотності. Він схвально сказав:
— Молодець! Ти пішла далеко вперед. Хотів би я познайомитися з твоїм учителем.
— Мене Вася навчив, — Липочка кивнула на Єрмолаєва.
— Ціную твій гумор, — посміхнувся інформатик.
«Чому всіх заклинює на гуморі?» — здивувалася дівчинка, а вчитель вів далі:
— У Єрмолаєва є чого повчитися. Де кнопка вмикання комп'ютера, він засвоїв. Еге ж, Білл Ґейтс?
Вася пустив шпильку В'ячеслава Анатолійовича повз вуха. У нього в голові не вкладалося, звідки в Липочки такі знання. Він навіть засумнівався, що кілька днів тому вона побачила комп'ютер уперше.
