Пітер Пен - Джеймс Баррі

— Ми помістимось, пане, — запевнили його хлопчики.

— Тоді йдіть за мною, — гукнув він весело. — Майте на увазі, я не певен, що у нас є вітальня, але ми зробимо вигляд, що вона є, — це майже те саме. Гоп-па-па!

Він, пританцьовуючи, пішов уперед, і дітлахи з вигуками “гоп-па-па!”, пританцьовуючи, пішли за ним на пошуки вітальні. І я вже забув, знайшли вони її чи ні, але, як би там не було, кожному знайшовся куточок, і всі розмістились.

А Пітер ще раз побачився з Венді, перш ніж відлетіти. Навряд чи він залетів у вікно — він, мабуть, нібито ненароком вдарився об нього в польоті, так, щоб вона відкрила вікно і погукала його. Венді так і зробила.

— Привіт, Венді, і прощавай, — сказав він.

— О, мій милий, ти вже летиш?

— Так.

— Пітере, тобі часом не хотілось би сказати щось моїй батькам, — невпевнено сказала вона, — щось дуже приємне?

— Ні.

— Про мене, Пітере?

— Ні.

Пані Дарлінг підійшла до вікна, пильно приглядаючись до Венді. Вона сказала Пітерові, що вони з паном Дарлінгом всиновлюють усіх хлопчаків, і його теж готові всиновити.

— І ви послали б мене до школи? — примружившись, запитав він.

— Так.

— А потім в офіс?

— Сподіваюся.

— І скоро я став би дорослим чоловіком?

— Дуже скоро.

— Я не хочу ходити до школи і вивчати всяку нудоту, — палко сказав він. — Я не хочу бути дорослим чоловіком. Мамо Венді, уявіть: одного разу я прокидаюсь і відчуваю, що в мене росте борода!

— Пітере, — пробувала потішити його Венді, — я любитиму тебе навіть з бородою.

І пані Дарлінг простягнула до нього руки, але він відштовхнув її.

— Відступіться, пані, ніхто не сміє ловити мене і робити з мене чоловіка.

— Але де ти збираєшся жити?

— З Дзенькою, в будиночку, який ми збудували для Венді. Феї поставлять його високо у верховітті дерева, там, де вони сплять ночами.

— Як гарно, — вигукнула Венді з таким жалем, аж пані Дарлінг потягнула її до себе.

— Я думала, що всі феї вже повмирали, — сказала пані Дарлінг.

— Постійно з’являються нові феї, багато-багато, — пояснила Венді, яка тепер багато знала про це. — Тому що, розумієш, щоразу, коли якесь немовля вперше засміється, народжується нова фея. Так само, як завжди є нові діти, завжди є й нові феї. Вони живуть у будиночках у верховітті дерев; хлопці — лілові, дівчатка — біленькі, а новонароджені малята, які ще не відомо ким будуть, — блакитні.

— Мені буде дуже весело, — сказав Пітер, поглядаючи на Венді.

— Але дуже самотньо вечорами сидіти при вогні, — відповіла вона.

— Зі мною буде Дзенька.

— Але Дзенька не може зробити навіть двадцятої частини того, що треба, — нагадала вона йому дещо уїдливо.

— Підла брехуха! — гукнула Дзенька десь із закутка.

— Не має значення, — байдуже сказав Пітер.

— Ні, ні, Пітере, це має значення.

— Добре, тоді летімо зі мною, будемо жити в маленькому будиночку.

— Можна, мамо?

— Не може бути й мови. Ви знову вдома, зі мною, і я вас уже нікуди не відпущу.

— Але ж йому так потрібна мама!

— Тобі теж, донечко.

— Ну гаразд, — сказав на це Пітер, ніби запрошував її просто з ввічливості.

Але пані Дарлінг бачила, як смикнувся його ротик, і тому зробила таку шляхетну пропозицію: дозволила Венді гостювати у нього щороку протягом одного тижня, щоб допомогти з весняним прибиранням. Венді хотілось би якоїсь ближчої нагоди, їй здавалося, що весни доведеться так довго чекати. Але Пітера ця обіцянка вельми втішила, і він відлетів, дуже радий і веселий. Він не мав відчуття часу, зате мав стільки пригод, що все, що я про нього розповів, складає лише якусь їх мізерну частку. Я підозрюю, що Венді здогадувалася про це, тому й прощалася з ним такими сумними словами:

— Ти не забудеш мене, Пітере, ти прилетиш, коли настане весна і пора прибирання?

Звичайно, Пітер пообіцяв; і полетів собі. Він узяв з собою поцілунок пані Дарлінг. Той поцілунок, не доступний ні для кого, Пітер здобув дуже легко. Дивно, але мама, здавалось, була рада.

Звичайно ж, усі хлопчаки пішли до школи. Більшість із них потрапили до третього класу, а Ледь-Ледь — спочатку до четвертого, а тоді до п’ятого. (А найкращим є перший клас). Вони ще й тижня не провели у школі, коли зрозуміли, якими були телепнями, що не лишились на острові. Але вже було пізно, вони невдовзі заспокоїлись і стали звичайнісінькими хлопцями — такими, як ви, або я, або Дженкінс-молодший. Хоч як це сумно, але мушу визнати, що з часом діти розучились літати. Спочатку Нана прив’язувала їх за ноги до ліжечок, щоб вони не полетіли кудись серед ночі. Якийсь час їхня улюблена розвага полягала в тому, щоб привселюдно випадати з двоярусного автобуса; але мало-помалу вони перестали натягувати стрічки у ліжку і помітили, що набивають собі гулі, коли падають з автобуса. Згодом їм навіть перехотілося підлітати за своїми капелюхами. Хлопчики пояснювали це відсутністю практики, але насправді вони просто більше не вірили в це.

Майкл вірив довше від усіх, попри те, що всі насміхалися з нього; тому він помандрував разом із Венді, коли Пітер прилетів за нею через рік. Венді була у сукенці, яку вона сплела з листя і ягід у Небувалії, і єдина її турбота полягала в тому, щоб Пітер не помітив, що тепер ця сукня їй закоротка; але він ніколи нічого такого не помічав — він увесь час щось розповідав про себе.

Венді ніяк не могла дочекатися хвилюючих розмов з ним про минуле, про давні часи — але нові пригоди витіснили колишнє з його голови.

— Хто такий капітан Гак? — зацікавлено спитав він, коли вона завела мову про давніх ворогів.

— Як, ти не пам’ятаєш? — вражено перепитала вона. — Ти забув, як убив його і врятував нам життя?

— Я завжди забуваю їх після того, як вбиваю, — недбало відповів він.

Коли вона висловила сумнів у тому, що Майстринька Дзенька рада буде її бачити, він спитав:

— Хто така Майстринька Дзенька?

— О, Пітере, — сказала вона, вражена до глибини душі; але навіть коли розповіла все, що знала, він так і не зміг нічого згадати.

— Їх так багато, — сказав він. — Думаю, її вже нема на світі.

І, мабуть, він казав правду, бо феї довго не живуть, але вони такі маленькі, що їхнє коротке життя здається