Пітер Пен - Джеймс Баррі
Розділ 16. Повернення до рідного дому
З третім ударом ринди того ранку всі діти зі-рвалися на ноги: для них почалося справжнє моряцьке життя. Дуда став боцманом: він тримав у руці хвіст каната і, поважно походжаючи, жував тютюн. Хлопчаки, вбрані у піратські костюми — перешиті до ладу, звужені і вкорочені, — вискочили зі справжнім навігаційним журналом, підсмикуючи нові штани.
Про те, хто став капітаном, не треба й казати. Чубчик і Джон були першим і другим помічниками капітана. Відомо, що на борту була панна. А решта хлопчаків стали простими матросами і розмістилися в носовому кубрику. Пітер усе поривався стати за штурвал, але першим ділом скликав увесь екіпаж і виголосив коротку промову. Він висловив сподівання, що всі виконуватимуть свій обов’язок, як справжні матроси, а якщо він довідається, що хтось із них повівся, як той покидьок з Ріо або Ґолд Коста, або коли хтось надумає перечити йому, — того він розірве на клоччя. Ці суворі слова знайшли відгук у серцях новоспечених морячків, і вони палко вітали капітана. Потім пролунало кілька коротких команд, корабель розвернувся і взяв курс на материк.
Капітан Пен розрахував, звірившись з корабельною картою, що якщо така погода протримається довше, вони досягнуть Азорських островів до двадцять першого червня, а звідти вже ближче буде летіти.
Частина екіпажу виступала за те, щоб корабель їхній став звичайним мирним судном, інша частина хотіла, щоб він залишався піратським. Але капітан ставився до них як до собак, і матроси не наважувались висловити йому свої побажання навіть у листі з підписами (як практикував капітан Гак). Миттєвий послух був єдиною запорукою безпеки. Ледь-Ледь дістав запотиличника, бо задумався, коли отримав наказ провести вимірювання глибини лотом. Усі сходилися на думці, що Пітер тільки вдає добропорядність, щоб приспати пильність Венді, але все зміниться, щойно буде готовий новий костюм, який Венді шиє всупереч своїй волі з найхарактерніших деталей одягу капітана Гака. А потім поповзли чутки, ніби першої ж ночі Пітер вбрався у той костюм і довго сидів у каюті, тримаючи в зубах подвійний мундштук Гака і затиснувши долоню в кулак, тільки один палець зігнувши гачком і загрозливо виставивши вперед, ніби справжній кіготь.
Однак, замість того щоб далі спостерігати за подіями на кораблі, нам годилось би вже повернутися до того спорожнілого дому, який троє наших героїв так давно і так безсердечно покинули. Який сором! За весь цей час навіть не зазирнути до будинку номер 14! Але все-таки можна не сумніватися: пані Дарлінг не ображається на нас. Якби ми повернулися раніше, щоб виявити їй свої співчуття і симпатію, вона, мабуть, вигукнула б: “Ви що, з глузду з’їхали? Нічого мені не станеться! Ану вертайтеся мерщій і пригляньте за дітьми!” І поки матері так поводяться, діти завжди будуть цим зловживати, як захочуть, — можу побитись об заклад.
І навіть тепер ми ризикуємо зазирнути до знайомої нам дитячої кімнати тільки тому, що її законні мешканці уже в дорозі додому. Ми просто трохи випередили їх, щоб пересвідчитися, що їхні ліжечка провітрені як слід і що пан та пані Дарлінги сьогодні не збираються нікуди виходити. Ми — лише помічники. З якого це дива ліжечка дітей мають бути провітрені як слід, коли вони покинули їх з таким невдячним поспіхом? Хіба не справедливіше було б, якби вони повернулися і побачили, що їхні батьки на вихідні поїхали за місто? Це була б добра научка — вона їм уже давно потрібна, ще відтоді, як ми вперше зустрілися. Але якби ми повернули події таким чином, то пані Дарлінг ніколи б нам цього не вибачила.
Щоправда, є одна річ, яку я дуже хотів би зробити, а саме: підказати їй, як автор, що діти вже повертаються і будуть вдома на наступному тижні, у четвер. Але це цілком зруйнувало б ту несподіванку, на яку розраховували Венді, Джон і Майкл. Вони на кораблі стільки разів уявляли собі цю картину: зворушену маму, радісного тата, Нану — як вона високо підстрибує, щоб першою обійняти їх усіх. А якби ми підготували батьків до цього — ото було б! Яка спокуса — наперед відкрити новину і зіпсувати несподіванку: так, щоб пані Дарлінг не промовила й слова, коли вони урочисто увійдуть, а пан Дарлінг — з досадою вигукнув: “От біда, знов ці хлопчиська тут!” Однак тут ми мусимо сказати собі: “Ні, спасибі”. Бо ми вже добре знаємо пані Дарлінг і можемо бути певні, що вона не схвалила б нашого наміру позбавити дітей бодай крихти радості.
“Але ж, люба пані, ще аж десять днів до четверга на наступному тижні. Тож коли б ми сказали Вам про все зараз, то на десять днів порятували б вас від журби”. — “Так, але ж якою ціною?! Відбираючи в дітей десять хвилин щастя!” — “Ну, якщо ви так на це дивитесь!..” — “А що, на це можна дивитися якось інакше?”
Ви бачите, ця жінка зовсім не мала сили волі. Я хотів було сказати про неї щось надзвичайно хороше, але тепер розчарувався і нічого доброго про неї не скажу. Їй справді не треба було нагадувати про якісь приготування, бо у неї все було готове. Всі ліжечка провітрені, і вона завжди вдома, і, зверніть увагу, вікно завжди відчинене.
Після всього, що ми тут застали, можна спокійнісінько повертатися на корабель. Але якщо вже ми тут, то можна й залишитись і поспостерігати. Це єдине, що нам залишається робити. Тож дозвольте нам попідглядати і зробити кілька критичних зауважень в надії, що хоч деякі з них досягнуть мети.
Єдине, що змінилося у дитячій кімнаті, — це те, що з дев’ятої і до шостої години буди тут уже немає. Коли діти відлетіли, пан Дарлінг усім серцем відчув свою провину — це ж він посадив Нану на ланцюг, хоч вона від початку до кінця поводилася значно розумніше, ніж він. Звичайно ж, ви самі бачите, який це простодушний чоловік, його можна було б сприйняти за хлопчика, якби не лисина. До того ж, йому притаманні велике почуття справедливості й відвага лева, необхідні для того, щоб втілити свій задум. Отож, коли діти полетіли, він добряче і ретельно все обміркував, опустився на підлогу і заліз до буди. І на нескінченні благання пані Дарлінг вилізти з буди відповідав печально, але твердо:
— Ні, моя
