Пітер Пен - Джеймс Баррі

У гіркоті свого каяття він заприсягнувся, що не вилізе з буди, аж поки його діти не повернуться. Звичайно, це було сумно. Але все, за що тільки брався пан Дарлінг — незалежно від того, що це було, — мусило мати в собі якусь надмірність, бо інакше він швидко втрачав інтерес до розпочатої справи і кидав її на півдорозі. А тепер не було на світі смиреннішого чоловіка за Джорджа Дарлінга (такого гордого колись!), який вечорами просиджував у буді і розмовляв з дружиною про своїх дітей і їхні милі звички.

Він виявляв надзвичайно зворушливу поштивість до Нани. Не дозволялося їй тільки одне — залазити в буду, а всі інші її бажання виконувалися безумовно.

Щоранку буду з паном Дарлінгом заносили в кеб, який віз його на роботу, і таким самим чином о шостій годині він повертався додому. Яку ж це треба мати силу характеру! Згадаймо, якою важливою ще недавно була для нього думка сусідів — а тепер це чоловік, поведінка якого привертає здивовані погляди. В душі він, мабуть, терпів муку — але зберігав при цьому спокійний вигляд, навіть коли молодь критикувала його тісне помешкання, і завжди ввічливо скидав капелюха перед кожною жінкою, яка зазирала в буду.

Може, це було й донкіхотство — але яке ж грандіозне! Невдовзі прихований сенс цього явища просочився назовні й розчулив добре серце публіки. Цілі юрби супроводжували кеб, натхненно вітаючи його; захоплені дівчатка ставали в чергу за автографами; найкращі газети публікували інтерв’ю з ним; його запрошували на урочисті прийоми з неодмінним побажанням: “Приїздіть, будь ласка, у буді”.

У той переповнений подіями четвер пані Дарлінг сиділа ввечері у дитячій кімнаті й чекала додому Джорджа; її очі світилися сумом. Тепер, коли я бачу її зблизька і згадую її колишні веселощі, які тепер розвіялися тільки тому, що поряд немає дітей, то розумію, що не здатен сказати про неї нічого поганого. Якщо вже вона так любить своїх легковажних дітлахів, то їй не під силу щось у цьому змінити. Погляньте — вона заснула, сидячи на стільці. Той заповітний кутик її вуст, до якого ви приглядаєтесь найперше, майже зовсім зів’яв. Її рука імпульсивно пересувається на груди, так, ніби її там болить. Хтось більше любить Пітера, хтось — Венді, але я найбільше люблю пані Дарлінг. Уявіть собі: щоб потішити її, ми шепнемо їй уві сні, що її чада повертаються додому. І справді, їм уже лишилося зо дві милі до рідного вікна, і летять вони швидко, але ми підкажемо тільки, що вони в дорозі. Нумо…

Шкода, що ми так зробили, бо вона скинулася і почала кликати своїх дітей: Венді, Джоне, Майкле! — а в кімнаті не було нікого, крім Нани.

— Ой, Нано, мені наснилось, ніби мої любі діточки повертаються додому.

Нана поглянула на господиню затуманеними очима і м’яко поклала лапу їй на коліна. І так вони сиділи удвох, аж поки не приїхала буда. І коли пан Дарлінг висунув голову, щоб поцілувати дружину, то стало видно, що лице його постарілося за цей час, але й злагідніло. Він подав капелюха Лізі, яка прийняла його зі зневагою, бо була геть позбавлена уяви і цілком нездатна збагнути внутрішні шляхетні мотиви цього чоловіка. Знадвору люди, що супроводжували кеб аж до хвіртки, досі вигукували вітання, і, звичайно, це не могло залишити незворушним пана Дарлінга.

— Ви чуєте?! — вигукнув він. — Як це приємно!

— Ватага шмаркачів, — насмішкувато кинула Ліза.

— Сьогодні було кілька дорослих, — запевнив він трохи невпевнено.

І ні слова більше не додав, коли вона похитала головою. Публічна слава не зіпсувала його — навпаки, зробила привітнішим. Він висунув голову з буди і так трохи посидів, розмовляючи з пані Дарлінг про свій успіх, і заспокійливо стиснув її руку, коли вона висловила сподівання, що йому не замакітриться голова від слави.

— От якби я був слабким чоловіком… — сказав він, — о Боже, якби я був слабким чоловіком!

— І ще, Джордже, — спитала вона несміливо, — ти й досі так само каєшся, як і раніше, правда?

— Я повен каяття, як і раніше, моя люба! Поглянь на мою покуту: я живу у буді.

— Але це справді для тебе кара, так, Джордже? Ти певен, що це не розвага для тебе?

— Що ти?! Як таке можна подумати?!

Можете пересвідчитися самі — вона вибачилась перед ним. А потім йому захотілося спати — і він згорнувся клубочком у буді.

— Може, ти пограєш мені на піаніно перед сном? — попросив пан Дарлінг і необачно додав: — І ще, будь ласка, зачини вікно. Тут протяг.

— Ні, Джордже, ніколи не проси мене про це. Вікно завжди має бути відчинене для них, завжди, завжди!

Тепер настала його черга просити пробачення. Вона сіла за фортеп’яно і заграла, а він скоро заснув. І коли він спав, Венді, Джон і Майкл залетіли в кімнату.

О ні! Ми написали “Венді, Джон і Майкл залетіли в кімнату”, бо такі чудові були у них плани перед тим, як ми покинули корабель. Але, очевидно, щось там мусило статися, бо залетіли в кімнату не діти, а Пітер і Майстринька Дзенька!

Ось перші Пітерові слова:

— Дзенько, швиденько, — шепотів він, — зачиняй вікно, замикай його! Ось так. А тепер нам з тобою треба вийти звідси дверима. І коли Венді прилетить, то подумає, що мама не пускає її; і їй доведеться полетіти зі мною назад.

Тепер я зрозумів те, що мені досі не давало спокою: чому, коли Пітер перебив усіх піратів, він не повернувся на острів і не доручив Дзеньці самій супроводжувати дітей на материк? Виходить, він всю дорогу готував цей план.

Замість того щоб відчути провину і сором за негідний вчинок, він радісно витанцьовував, аж тут вирішив зазирнути в дитячу — подивитися, хто там грає.

І прошепотів Дзеньці:

— Це мама Венді! Вона гарна, але не така гарна, як моя. У неї на губах повно наперстків, але не стільки, як було у моєї мами.

Насправді він нічогісінько не знав про свою маму — але іноді нею хвалився.

Він не знав цієї мелодії — жінка награвала “Дім, милий дім”, — але йому вчувалося, ніби клавіші промовляють: “Вернись, Венді, вернись, Венді, Венді”, — і зловтішно прокричав:

— Вам ніколи більше не бачити Венді — вікно зачинене!

Він ще раз зазирнув до кімнати, щоб подивитися, чому музика стихла, і побачив, що пані Дарлінг поклала голову на піаніно і дві сльозинки блищать в її очах.

— Вона