Пітер Пен - Джеймс Баррі
А наступного року він не прилетів. Вона чекала його в новій сукні, бо стара просто не налазила. Але він не прилетів.
— Може, він захворів, — сказав Майкл.
— Ти ж знаєш — він ніколи не хворіє.
Майкл підійшов до неї впритул і тремтячим голосом прошепотів:
— Може, його взагалі не існує, Венді? — і тоді Венді розплакалась би, якби не розплакався Майкл.
Пітер прилетів наступної весни і, як не дивно, навіть не розумів, що спізнився на цілий рік.
Того разу дівчинка Венді бачила його востаннє. Ще довго їй було боляче згадувати його, але це минуло. І коли вона закінчила школу з відзнакою, то вже відчувала деякі сумніви щодо Пітера. Але роки ішли, роки летіли і не приносили зі собою легковажного хлопчика, а коли вони побачилися знову, Венді була вже заміжньою жінкою, і Пітер означав для неї не більше, ніж дрібка пилу в коробці з іграшками. Венді виросла. Не треба її жаліти. Вона була з тих, кому хотілося вирости. І врешті-решт виросла за власним бажанням на один день швидше, ніж інші дівчата.
Хлопчики теж повиростали; тому про них нема що розповідати.
Ви щодня можете побачити Близнюків, і Чубчика, і Кудрика по дорозі на роботу — кожен з них несе кейс у руці і парасолю під пахвою. Майкл став машиністом. Ледь-Ледь одружився з титулованою жінкою і став лордом. Бачите отого суддю в перуці, що виходить з металевих дверей? Впізнаєте? Це Дуда. А той бородатий дядько, який не знає жодної казочки, щоб розказати дітям, — це Джон.
Венді брала шлюб у білій сукні з рожевим поясом. Важко собі уявити, але Пітер не прилетів до церкви і не заявив протест проти укладення шлюбу.
І знову минали роки, і у Венді з’явилась донечка. Але про це треба писати не чорнилом, а золотою фарбою.
Її назвали Джейн, у неї завжди був допитливий погляд, ніби відколи вона прийшла на світ, в її голівці роїлося безліч запитань. Коли вона стала досить великою, щоб почати ставити свої запитання, виявилося, що більшість їх стосується Пітера Пена. Вона дуже любила слухати про Пітера, і Венді розповідала їй все, що могла пригадати зі свого далекого дитинства — і, звичайно, про те, звідки почався знаменитий політ. Тепер це була кімната Джейн, викуплена її татом у батька Венді за три відсотки ренти, бо пан Дарлінг дуже не любив сходів. А пані Дарлінг померла, і всі про неї забули.
У дитячій кімнаті тепер стояло тільки два ліжка — для Джейн і її няні; не було буди, бо Нани теж не стало. Вона померла від старості, і перед смертю їй було дуже тяжко: до останнього дня вона була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не знає, як треба доглядати за дітьми.
Раз на тиждень няня Джейн не ночувала в них; і тоді Венді вкладала Джейн до сну. Це була пора казок. Джейн придумала накриватися з головою простирадлом, вдвох із мамою, і шепотітися в абсолютній темряві.
— І що ми бачимо?
— Здається, я нічогісінько не бачу, — сказала Венді з дивним почуттям, що якби Нана була тут, то далі говорили б про неї.
— Ні-ні, ти бачиш, — заперечила Джейн. — Ти бачиш той час, коли була ще маленькою дівчинкою.
— Це було так давно, серденько, — сказала Венді. — О, як летить час!
— Час летить так, як ти літала, коли була маленька? — поцікавилося хитре дитя.
— Так, як я? Знаєш, Джейн, я деколи запитую сама себе, чи справді я колись літала.
— Літала, літала.
— О, ті прекрасні далекі дні, коли я вміла літати!
— Мамочко, а чому ти тепер не вмієш літати?
— Бо я виросла, моя доню. Коли люди виростають, вони забувають, що таке літати.
— А чому?
— Бо перестають бути веселими, наївними і безтурботними. А тільки веселі, наївні і безтурботні можуть літати.
— Веселі, наївні і безтурботні? Так, я теж хочу бути такою.
А, можливо, Венді таки вдавалось щось побачити?
— Так, справді, це та сама кімната, — говорила вона.
— Я знаю, це вона, — погодилась Джейн. — А далі?
І тоді вони поринали у фантастичні пригоди тієї ночі, коли Пітер прилетів шукати свою тінь.
— Ото дурненький, — сказала Венді, — він хотів приклеїти її милом, і коли йому не вдалося, заплакав, а я прокинулась і пришила її.
— Ти трошки пропустила, — перебила Джейн, яка вже знала цю історію краще за маму. — Коли ти побачила, що він сидить на підлозі і плаче, що ти сказала?
— Я сіла в ліжечку і спитала: “Хлопчику, чому ти плачеш?”
— Правильно, так воно й було, — підтвердила Джейн і глибоко зітхнула.
— А потім він взяв усіх нас з собою, і ми полетіли у далеку Небувалію — де феї, і пірати, й індіанці, і Затока Русалок, і Підземна оселя, і Маленький будиночок.
— Так! І його ти любила найбільше?
— Мабуть, все-таки, найбільше я любила Підземну оселю.
— Ага, і я теж. А що Пітер сказав тобі на прощання?
— Востаннє він мені сказав: “Завжди чекай на мене, і настане ніч, коли ти почуєш моє “ку-ку-рі-ку!”
— Так.
— Але, на жаль, він зовсім забув про мене, — сказала Венді з усмішкою. Ось як вона виросла.
— А як він кукурікав? — спитала Джейн одного разу.
— Приблизно так, — усміхнулась Венді і спробувала кукурікнути так, як він.
— Ні, не так, — серйозно заперечила Джейн, — а ось так! — і зробила це набагато краще за маму.
Венді трохи здивувалась:
— Звідки ти знаєш, золотко?
— Я часто чую це уві сні, — відповіла Джейн.
— О так, багато дівчаток чують це уві сні, але я була єдиною, яка чула це наяву.
— Яка ти щаслива! — вигукнула Джейн.
Аж ось однієї ночі сталася трагедія. Це була весна, і казочка на ніч вже була розказана, і Джейн вже спала у своєму ліжечку. Венді сиділа з шиттям на підлозі, впритул до каміна, щоб краще бачити, бо іншого світла в дитячій не було; аж раптом почула кукурікання. І вікно відчинилося, як колись, і Пітер приземлився в кімнаті.
Він був точнісінько такий, як колись, і Венді зразу помітила, що всі молочні зубки у нього на місці.
Він був маленький хлопчик, а вона стала дорослою жінкою. Венді скулилась при вогні, не
