Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра
— У такому разі, — задоволено потер руками священнослужитель, — до діла, друзі!
Не гаючи часу, Доротея вийняла з подорожнього клунка нарядну спідницю і чудової зеленої тканини мереживну накидку, а з невеликої скриньки — кольє та інші коштовності, одягнула їх на себе і постала багатою вельможною сеньйорою. Присутні оніміли від захвату, одностайно вирішивши, що дон Фернандо з’їхав із глузду, бо знехтував такою красунею. Та найбільш ошелешеним виглядав Санчо Панса, якому досі не випадало бачити подібну вроду, а тому він зараз же спитав священика, хто ця чарівна жінка й кого вона розшукує в цій глушині.
— Ця чарівна сеньйора, брате Санчо, — пояснив той, відчайдушно намагаючись зберігати серйозність, — принцеса з Гвінеї; між іншим, пряма спадкоємиця по батьківській лінії великого королівства Мікоміконського. А шукає вона вашого хазяїна, відомого усьому світові благородного лицаря, щоб просити помститись злому велетню, котрий образив її.
— Щасливі пошуки та щаслива знахідка! — просяяв Санчо Панса. — Особливо якщо його милість переможе того харцизяку. Знаєте, панотче, я теж хотів би просити вас щодо ласки: порадьте моєму господареві якнайшвидше одружитися з цією сеньйорою, імені якої поки не знаю, адже опісля йому і до імператорської корони недалеко.
— Звуть її принцеса Мікомікона, — тримаючись з останніх сил, сказав священик. — Що ж стосується весілля вашого хазяїна, то я зроблю все, від мене залежне.
Означений діалог з одного боку порадував Санчо, а з іншого — змусив сеньйора Переса дивуватись, наскільки міцно укорінилися в голові слуги нісенітниці, навіяні його сюзереном.[61]
Тим часом Доротея сіла на мула, голяр, прилаштувавши бороду, осідлав свого, й вони веліли Санчо Пансі показувати дорогу. Священик та Карденьйо вирішили їх не супроводжувати й неспішно посувалися услід.
Здолавши десь близько милі, перші троє помітили серед нагромадження скель уже одягненого, але неозброєного Дон Кіхота. Наблизившись, юне створіння легко зіскочило з сідла і преклонило коліна перед ідальго зі словами:
— Я не встану, о сміливий та мужній лицарю, поки ваші доброта й ґречність не являть мені ласку. І коли ваша доблесть не поступається вашій безсмертній славі, то ваш обов’язок допомогти нещасній, яка прибула здалеку на сяйво вашого славетного імені.
— Я згоден, — не вагаючись відповів Дон Кіхот, — якщо тільки це не зашкодить моєму королю, моїй вітчизні та тій, хто володіє ключем від мого серця і свободи.
— Ні, ні, — щиро запевнила дівчина. — Ні в якому разі.
Тут підійшов Санчо й тихенько шепнув хазяїнові:
— Сеньйоре, ви дійсно можете погоджуватися; усього лише і справ, що вбити якогось миршавого велетня. А звертається до вас благородна принцеса Мікомікона, королева великого королівства Мікоміконського в Ефіопії.
— Хай би хто вона була, — мовив кабальєро, — я вчиню так, як велять мені мій обов’язок і моє сумління.
— Тож благаю вас, — продовжила Доротея, — негайно їхати зі мною, куди я вкажу. Й обіцяйте не шукати ніяких інших пригод та не виконувати нічиїх прохань, доки не покараєте зрадника, який всупереч усім законам Божим і людським захопив моє королівство.
— Повторюю, я згоден, — підібравсь Дон Кіхот. — А тому мужайтеся, сеньйоро! Вірте, скоро ви будете поновлені у монарших правах та знову посядете трон вашої древньої великої держави, на злість лукавим вашим недругам. І вперед, бо, як казали й ще не раз скажуть, зволікання подібне смерті!
Він галантно допоміг встати дівчині, яка безуспішно намагалась поцілувати йому руку, а потім велів зброєносцеві підтягнути на Росінантові підпруги і зараз же подати обладунок.
Збори були недовгими. Менш ніж за півгодини процесія рушила у зворотному напрямку. Попереду мірно ступав кінь лицаря Сумного Образу, далі дріботіли мули з Доротеєю та цирульником, що час від часу поправляв накладну бороду, втрата якої могла б завадити втіленню благої мети. Декому ж довелося брести пішки, однак нині Санчо Панса не надто переймався відсутністю Сірого, втішаючи себе тим, що невдовзі буде осипаний милостями новоспеченого імператора Мікоміконського Дон Кіхота. Подумки Санчо вже підраховував казкові бариші з продажу на невольницьких ринках Іспанії чорношкірих васалів, якими обов’язково наділить його щедрий хазяїн, а тому стійко терпів дрібні незручності пішої ходи.
Карденьйо та священик спостерігали за всім цим, сховавшись у чагарнику, і ніяк не могли що-небудь вигадати, аби приєднатися до товариства. Врешті священнослужитель знайшов вихід. Діставши з дорожнього несесера ножиці, він безжалісно обкарнав бороду самітника й дав йому свій плащ. Як наслідок, теперішній вигляд Карденьйо суттєво різнився від попереднього. Тоді сеньйор Перес рішуче пробрався через кущі на стежину і ледь не з обіймами поспішив до сухорлявого вершника:
— Яке щастя, що знайшовся мій добрий земляк, взірець лицарства, Дон Кіхот Ламанчський, цвіт шляхетності, притулок та захист знедолених, втілення мандрівних лицарів!
Розгублений кабальєро кілька секунд вдивлявся у нібито знайому постать і, таки впізнавши, хотів було спішитись перед духовною особою та ще й ліценціатом, але священик утримав його за коліно:
— Я цього не допущу, бо вам належить бути кінним, щоб здійснити ратні подвиги, яких до сьогодні не знала наша епоха. Мені ж, скромному священнослужителю, вистачить сісти позаду одного з ваших супутників, якщо вони, — він, примружившись, покосився в їхній бік, — звичайно, не заперечують. І я ще уявлю, ніби осідлав Пегаса, або зебру, або чистокровного рисака, який належав знаменитому мавру Мусараку, котрий досі покоїться у глибині величного Соломонового пагорба,[62] що недалеко від великого Комплута.
Після цієї тиради удаваний слуга принцеси одразу зіскочив із сідла, чемно поступившись ним священику, що не змусив себе довго чекати. Та на біду, допіру зібрався влазити сам голяр, бісова тварина двічі хвицнула задніми ногами, і якби влучила, то він надовго б прокляв день, коли подавсь шукати Дон Кіхота. Хай там як, але сеньйор Ніколас добряче гепнувся, внаслідок чого його борода, зрозуміло, відвалилась. Сконфужений цирульник негайно прикрив лице долонями з криком, що в нього вибиті зуби.
Усвідомлюючи реальну небезпеку зриву всього задуму, панотець швиденько опустився біля лежачого й обхопив голову односельця руками. Потому намацав скуйовджений жмут, приклав його до рота голяра, і гайда щось бурмотіти, попередньо завіривши решту, що це спеціальна молитва від небажаного випадання борід. Отетерілий ідальго на власні очі упевнився в її чудодійній силі, оскільки з землі «служка» піднявся уже бороданем, без жодних слідів шрамів або хоча б крові. Мудро вважаючи цей
