Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— Я, — почервонів зброєносець, — його переказав, а пізніше він потихеньку вивітрився з голови. Достеменно пам’ятаю лише: «безвідмов…», точніше, «бездоганна сеньйоро», і ще під кінець: «Твій до смертного одра лицар Сумного Образу». Всередині ж я понаставляв зо триста всіляких там «душ», «життів» та «очей моїх».

Розділ XXXІ,

у якому відбувається цікавий обмін думками між Дон Кіхотом і Санчо Пансою, його зброєносцем, а також описуються інші події

— Так-так, продовжуй, — заохочував ідальго. — Ну, ось ти з’явився, — чим саме займалась королева краси? Либонь, нанизувала перли або золотими нитками вишивала девіз для полоненого нею лицаря?

— Ні, — відповів Санчо, — вона просіювала зерно на своєму подвір’ї.

— Можеш не сумніватися, — безапеляційно заявив Дон Кіхот, — що зерна, яких торкались її руки, перетворювались на зернятка перлів. А далі? Коли ти вручив їй мого листа, чи поцілувала вона його або хоча б притисла до серця?

— Коли я передавав їй ваше послання, — уточнив Санчо Панса, — вона, не припиняючи завзято трясти решето, наповнене пшеницею, сказала мені: «Поклади-но, друже, цього листа на той мішок, оскільки я не зможу його прочитати, доки все не просію».

— Яка розсудлива сеньйора! — вигукнув кабальєро. — Це, мабуть, для того, аби спокійно насолодитись читанням на самоті. Ну, а поки Дульсінея займалась своєю справою, чи питала вона про мене?

— Ні, не питала, — хитнув головою Санчо, — але я сам їй усе розповів: мовляв, заради вашої милості мій хазяїн наклав на себе покаяння та, оголившись до пояса, забравсь, наче дикун, у гори, де спить на землі, обходиться без скатертини під час їжі, не чеше бороди, плаче й скаржиться на долю.

— Стосовно скарги на долю, — крекнув ідальго, — це ти даремно. Я радше завжди її благословляв і благословлятиму за те, що виявився гідним покохати таку шляхетну сеньйору, як Дульсінея Тобоська.

— Вона й справді, висока,[70] — не заперечував Санчо Панса. — Коли я допомагав їй нав’ючувати мішок на віслюка, то, опинившись біля неї, відмітив, що сеньйора вища за мене на цілу п’ядь [П’ядь — міра довжини, яка дорівнює 21 см.].

— А, стоячи поряд, — жваво зацікавився Дон Кіхот, — ти випадково не вдихав якихось приємних ароматичних пахощів, що лились від дами мого серця?

— Що правда, то правда, якийсь мужицький запашок відчувався, — ляпнув Санчо. — Можливо, вона забагато рухалась, ну і спітніла.

— Цього не могло бути, — обурився кабальєро. — У тебе, може, з носа текло, або ти відчував власний запах. Я ж добре знаю, як духмяніє ця троянда серед шпичаків, ця польова лілея, цей розчин амбри.[71]

— Все може бути, — погодився Санчо. — Від мене теж часто йде запах, що, як мені здалось, зіходив від її милості сеньйори Дульсінеї; однак у цьому немає нічого дивного: адже ми одного поля ягода.

— І все ж, — нетерпляче вовтузився у сідлі Дон Кіхот, — що вона сказала, прочитавши листа?

— Листа сеньйора не читала, — відповів Санчо Панса, — бо заявила про свою неграмотність. Проте їй виявилося цілком достатньо сказаного мною на словах щодо кохання, яке ви до неї відчуваєте, і тієї покути, котру ви на себе заради неї наклали. Потім вона веліла переказати вашій милості, що цілує вам руки й хоче з вами побачитись більше, аніж писати листи. А тому просить і навіть вимагає, щоб ви припинили клеїти дурня та не гаючись, хіба що, вас затримають надважливі справи, поверталися з цих непролазних нетрів до Ель-Тобосо. Крім того, сеньйора весело розсміялась, коли я повідомив, що тепер ваша милість називається лицарем Сумного Образу. Далі вона розповіла, що до неї заходив відомий вам біскаєць, і що він здався їй непоганим дядьком. Ще я питав про каторжників, але сеньйора Дульсінея нічого про них не чула.

— Досі мене все влаштовує, — не приховав задоволення ідальго. — Та скажи, яку коштовну річ, прощаючись, вона тобі подарувала, згідно з давнім звичаєм, в нагороду за втішні вісті щодо мене?

— Коштовну, кажете, — цмокнув губами Санчо. — Гм, вельми корисний звичай. На жаль, подібне, схоже, мало місце раніше, а нині прийнято дарувати окраєць хліба з сиром, та ще й овечим, тому що лише це дала мені сеньйора через огорожу.

— О, яке щедре підношення! — був протилежної думки Дон Кіхот. — Просто вона не мала під рукою жодної золотої дрібнички. Але дивує інше. З усього виходить, що ти злітав до Ель-Тобосо по повітрю, оскільки тобі знадобилось для цього ледь більше трьох днів, а звідси туди щонайменше тридцять миль. Певне не обійшлось без допомоги якогось мудреця-чорнокнижника, котрий опікується мною. Та досить про це.

Що ж мені тепер робити? З одного боку, я палко прагну побачити Дульсінею, а з іншого — не можу, за законами лицарства, ігнорувати обіцянку принцесі. Тож, мабуть, доведеться вчинити так: постараюсь якомога швидше розібратися з тим велетнем, стявши йому голову; вручу її величності кермо влади над королівством і відразу вирушу до своєї повелительки. Сподіваюсь, якщо я роз’ясню їй причину затримки, вона не гніватиметься через моє спізнення.

— Знов за рибу гроші! — охнув Санчо Панса. — Невже ваша милість дійсно збирається втратити шанс вигідно одружитись і відмовиться від посагу в розмірі цілого королівства, територія якого, подейкують, більша за Португалію та Кастилію, разом узятих? Заради Бога, прислухайтесь до порад бувалої людини, у своєму віці я вже маю право їх давати: ліпше синиця в руках, аніж журавель у небі, адже добра від добра не шукають.

— От причепився, — чортихнувсь ідальго. — Коли ти радиш одружитися тільки тому, що чоловіку королеви буде легше осипати тебе обіцяними щедротами, то я можу домовитись ще перед поєдинком, щоб і без весілля частина королівства перейшла до мене. А кому ж її дарувати, як не тобі?

— Ну, це само собою, — здвигнув плечима Санчо. — Та глядіть же, ваша милосте, вибирайте ближче до моря, аби, якщо мені там буде не до вподоби, я зміг завантажити на судна своїх чорношкірих васалів для продажу тут. І молю вас, сеньйоре, не навідуйтесь зараз до господині моєї Дульсінеї, а поспішайте розібратися з велетнем, після чого, присягаюсь, ми устругнемо вигідне дільце.

— Хай буде по-твоєму, — здався Дон Кіхот. — Але май на увазі: про домовленість цю нікому ні пари з вуст, навіть нашим супутникам; бо коли Дульсінея настільки обачлива, що не бажає будь-кому довіряти власні потаємні думки, то й мені не варто їх розкривати.

— Ба, — присвиснув Санчо Панса, — навіщо ж тоді ваша милість відсилає всіх переможених вами до хазяйки моєї Дульсінеї? Хіба ви у подібний спосіб не заявляєте на увесь світ,