Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

— Наказ прийнято! — прошепотів «Ропер».

Аліку зробилося соромно. Навіть не тому, що все тут, крім його власних думок, записувалося і потім ставало відоме всьому світу.

Йому було соромно перед самим собою.

— Скасовую наказ, — мовив він. — І перепрошую.

— Прийнято. Будь ласка.

Алік замовк, бо до «Розвідника» наближалася нова густа хвиля дрібних, як град, метеорів. Через секунду озвався:

— «Розвіднику»?

— Слухаю, командире.

— Коли ми виходимо до того району Ріки, де повинні перебувати «Альфа» і «Бета»?

«Розвідник» відповів, не замислюючись:

— Через двадцять хвилин.

— Уже?! — з жахом прошепотів Алік.

— Через одинадцять хвилин п'ятдесят дев'ять секунд… п'ятдесят вісім секунд, — «Розвідник» почав відлічувати час.

Спершу Алік хотів наказати йому замовкнути, але якось враз заспокоївся. Це саме те, чого йому бракувало. Хай говорить!

— «Розвіднику»! Безперервно повідомляти час! — наказав він.

— Прийнято, — відповів «Розвідник». — П'ятдесят п'ять, п'ятдесят чотири, п'ятдесят три…

Алік, усміхаючись і примруживши очі, накрив кружечком прицілу нове скупчення метеорів, що летіли просто на «Розвідника», і натиснув педаль.

У простір вилетів черговий стовп вогню, найдальший відсвіт якого досяг віддаленого на вісім мільйонів кілометрів екрана Головної Бази.

— Ми вкладаємося в час? — запитала Алька.

— Так.

— Коли входимо в їхній район? — запитала ще, і раптом Іон завмер: в її голосі вчувалися ледве стримувані сльози.

Не запитував, що сталося. Він, як і вона, подумав про те, що вразило Майка й Назима на Головній Базі, що мучило Аліка на «Розвіднику», що зараз бриніло сльозами в голосі Альки.

Він ще мало її знав.

Не встиг відповісти на запитання, як вона сказала цілком спокійно:

— Це миттєва слабкість, Іоне. Я злякалася. Минулося. Скажи — коли ми ввійдемо в їхній район?

Іон на мить знову ввімкнув тягу і глянув на контрольну дошку:

— За одинадцять з половиною хвилин.

— Що?! — скрикнула вона.

— Якщо вірити годинникам, — суворо додав Іон.

— Ти гадаєш… що вони можуть підвести? — запитала вона.

— Все може бути.

КБ-803 декілька секунд плив ніби прорубаною в суцільній кризі трохи звивистою стежкою.

Довкола космольота знову була інша картина. Замість величезних незграбних брил, чорніших за вічну космічну ніч, тепер посипалася густа, вся у відблисках вогню, лавина дрібних метеорів.

Вони оточили космоліт з усіх боків. Ніби крижана лавина. Виднів лише вузенький, ніби прорубаний, тунель.

Влізти в таку кашу?

Це ще гірше, ніж стукнутися носом космольота в брилу. Від цілої скелі можна, маючи трохи щастя, відскочити, як м'яч, без великої шкоди. А в такій каші потонеш, як у формаліновому багні Венери.

— Іоне! — мовила Алька таким дивним голосом, що по Іоновій спині пройшов холодок.

— Що сталося? — прошепотів він.

— Іоне! — гарячково заговорила вона. — Ця дорога, якою ми зараз летимо, не виникла сама собою… Подумай: як вона виникла?

Він зрозумів — і його серце забилося від шаленої радості!

— Так! — вигукнув він. — Алько, люба, друже! Правду кажеш! Це вони!

— Обережніше! — буркнула Алька ніби сердито, а насправді зі щастям у голосі — про це знала лише вона — із очима, повними сліз.

Дарма, що Іон мало не вліз просто в те миготливе метеорне багно Чорної Ріки! Найважливішим був один-єдиний факт: вони натрапили на свіжий слід «Альфи», чи «Бети», чи, може, навіть обох космольотів.

Іон тим часом вернувся на правильний курс. Справді, КБ-803 мало не врізався носом в метеорну кашу, але вогонь із двох малих бокових метальників космольота спалахнув на мить — і очистив чималий простір. КБ-803 уникнув аварії.

— Ух! — Іон глибоко зітхнув. — Ну й дурень же я!

— Не перебільшуй, — засміялася Алька так, ніби пташка защебетала. — У тебе на те була причина.

— Це напевно їхній слід! Напевно, напевно! — повторював він, обережно ведучи КБ-803 цим коридором чи то тунелем серед метеорної криги.

— Вони вже, мабуть, десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Я вимикаю метальники.

— Правильно, — погодився Іон. І раптом заспівав, ніби оперетковий герой, примітивну арію — «Ах, пра-а-вильно!… Ах, пра-а-а-а-авильно!»

Обоє розсміялися.

На контрольній дошці миготіли цифри — хвилини й секунди, що відділяли їх від зустрічі з «Альфою» і «Бетою». Вже недалеко.

— Егей! — крикнула Алька, ніби вони просто вийшли собі на прогулянку в земні гори і загубилися в імлі.

Іон був у захваті від цього милого, смішного порівняння.

Хотів відповісти таким самим вигуком, який він, сатурнієць, знав лише з відеофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина не ризикнула б «загубитися в імлі», — а вже, напевно, не рятувалася б криком «егей!». Іон усміхнувся, відкрив рота і…

І раптом страхітливий галас оглушив їх обох! Ніби вони опинилися серед божевільної юрби, що кричала, верещала, стогнала, сміялася, белькотіла…

— Що це? — жахнувся Іон.

— Іоне! — крикнула щосили Алька.

І вони не почули одне одного.

А власне нічого й не сталося. Зображення на обох екранах навіть не здригнулося. КБ-803 так само поволі, на найслабшій тязі йшов тунелем серед метеорної криги.

Проте навколо них тисячі голосів кричали, перебивали один одного, стогнали й сміялися.

За хвилю Іон і Алька вже не чули навіть своїх думок.

Але вони збагнули одне: зараз не треба ані з'ясовувати природу цього прегидкого явища, ані боротися з ним, ані навіть налагоджувати контакт між собою — контакт, який став абсолютно неможливий. Треба було тільки утримати КБ-803 на курсі й не дати йому залетіти в густющу хмару дрібних метеорів. Зараз кожен