Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

Чи це так? Адже між ними не було й двох метрів!

Так. Але жоден із них не міг дозволити собі хоча б на частку секунди відірвати погляд від свого контрольного екрана. І саме тому, такі близькі, вони стали раптом страшенно самотніми. Їх розділив товстезний мур галасу.

«Ну й гидота! — люто подумав Іон. — Що за проклята гидота!»

І раптом він упізнав. А впізнавши, зрозумів.

З божевільного галасу почали виділятися знайомі звуки, знайомі голоси. Так, наче у великому натовпі перегукувалося кілька різних голосів, дивним чином помножених на сотні, тисячі безнадійно переплутаних слів і речень, вигуків та закликів. І зненацька Іон почув материн голос!

Голос Гелени Согго повторив раз і вдруге: «… необхідно, по-перше: всі рапорти… необхідно, по-перше: всі рапорти…»

Гелену перебив, вірніше, заглушив її слова голос пілота Маріма: «База на Тритоні…» В цю мить звідусіль двадцять тихіших голосів Гелени і сорок гучніших голосів Маріма повторили зовсім інші слова й уривки речень, а далі озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний — так, Іонів моторошно-веселий голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з десятого боку безнастанно вигукував: «Так! Алько! Люба! Це напевно… Так! Алько! Люба!»—і знову: «Так! Алько!»—і знову: «Це напевно…» А потім голос Орма: «Увага, «Альфа»! І голос Чандри: «Будь спокійний!» І крик Маріма: «База на Тритоні!» І раптом з усіх боків залунав веселий, мов пташиний спів, сміх Альки, в тисячу разів голосніший і тому справді жахливий.

Іон в розпачі відчув, що у нього починають тремтіти руки і що він ось-ось відірве погляд від екрана, бо нічого вже не розуміє і ні в що не вірить.

— Що це за проклята луна?! — люто крикнув він, щоб хоч на мить заглушити в собі цей божевільний вереск тисяч знайомих і водночас таких нелюдськи чужих голосів.

«Так… луна», — повторив про себе.

І від цього слова чи то завдяки йому, все раптом стало сліпучо-яскраве, як сяйво Сонця на Меркурії. Ці капосні знайомі й чужі звуки були просто голосами, які полинули в простір на гребенях радіохвиль і попали в якусь предивну пастку. Тепер вони тріпочуться в тій пастці, наче риба в сітях, і не можуть видобутися назовні, і повторюються тисячами лун.

Досить було Іону збагнути причину галасу, як сам галас став не таким уже й нестерпним. Ніби почав стихати. Іон знову міг зосередитися на екрані та рулях.

Правда, ще раз пролунали подесятерені голоси Гелени й Чандри, і Альчин в тисячу разів голосніший сміх знову задзвенів звідусіль, проте за кілька секунд усе стихло.

У нижній частині свого екрана Іон побачив цифру «4». Отже, до «Альфи» та «Бети» зосталося тільки чотири хвилини льоту! В це важко було повірити.

Як передбачено програмою, Іон зменшив швидкість до мінімальної. І цієї миті йому здалося, що він просто… оглух.

Запала чудесна, оксамитна тиша.

КБ-803 йшов зараз трохи ширшим коридором. Лавина дрібних метеорів поступово рідшала. Іон краєм ока зиркнув на Альку — і зразу ж втупився в екран.

Альки не було в кріслі! Вона залишила пост!

«Чи це дівчисько з глузду з'їхало? Чи хоче згубити себе, мене і всіх нас?» — у розпачі й гніві подумав він.

Як вона могла? По-перше, залишила бойовий пост; по-друге, вийшла із захисного крісла-скафандра; по-третє, взагалі щезла з поля зору!

Цього досить.

Цілком досить, щоб дискваліфікувати учасника змагань.

І як же він здивувався, коли раптом відчув, що й з нього сповзає захисний скафандр! Навіть втратив на мить владу над рулями і розпачливо кинувся до гальм. Йому здалося, що оце зараз, цієї самої секунди, полишений напризволяще космоліт КБ-803 вріжеться в миготливу метеорну стіну.

Але так йому тільки здалося.

Зиркнув на запасне крісло пілота і раптом побачив там… Альку.

— Бери рулі! — спокійно наказала вона. — Швидше!

Інстинктивно і водночас охоче він виконав наказ. Охоче, бо зрозумів і схвалив її вчинок. Адже вона вчинила розсудливо.

Алька, однак, хотіла виправдатися.

— Прийми пояснення, командире, — квапливо мовила вона. — По-перше: залишила пост, щоб перервати радіоприйом. Цей нестерпний вереск…

— Твоя правда, — згодився він.

— По-друге: я залишила місце стрільця, бо в цьому районі вже не можна стріляти. По-третє: вважаю, що зараз краще вимкнути скафандри. Нам треба мати постійний зв'язок між собою, а в скафандрах діє тільки радіо. Чи не так?

— Ти вчинила дуже слушно, — відповів Іон.

— Ще хвилина, — задихано сказала вона. — Яка в тебе швидкість?

— Двісті на секунду.

— Точно, — прошепотіла вона.

— Так, — несподівано суворо сказав він. — Досить розмов. На десять секунд оголошую тишу на борту.

Алька все-таки не витримала. Знову на мить прокинулася в ній душа геолога.

— Що ж то воно за радіобалаган? — сказала сама до себе. — Так міг поводитися тільки якийсь мінерал! Поглинач радіохвиль! Ніхто про таке ніколи не чув. Сенсація! Або…

— Тиша! — різко перебив її Іон.

— Так, тиша, командире, — слухняно повторила вона.

Іон почав гальмувати. Серце його калатало, як ніколи в житті. Він не був цілком певний, що саме в розрахований Супермозком час знайде «Альфу» чи «Бету». Але так чи інакше за цю хвилину йому треба було знизити швидкість космольота до нуля.

Іон гальмував дуже обережно, і все ж кров приливала до очей, губів, кінчиків пальців, до носа. Неабияк здивувався, коли раптом побачив, що з носа просто на руку впала червона крапля. «Мені ввижається? — подумав він. — Ах, ясно! Ми ж без скафандрів!»

І тут-таки радісно відзначив, що політ у нього виходить ідеальний. З таким стажем його «механічно», без вступних іспитів, зарахують до Школи великих