Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко

Галинка жалісливо поглядає на хлопця, їй хотілося порятувати його, але нічого не могла порадити. Дівчина розв'язала вузлик, підсунула до Вовки житні коржики:

— Покуштуй, сама сьогодні напекла. І ти, Юрку, пригощайся. Спасибі, що прийшов Вовці допомогти, не злякався поліцаїв.

Перед заходом сонця Дереза з Моцаком прийшли приймати роботу. Дереза, минаючи інші ділянки, поспішив до Вовчиної.

Оглянув виполоті рядки, сердито запитав Юрка:

— А ти чого тут?!

— Прийшов товаришу допомогти,

— Значить, помічник знайшовся! Зрозуміло! А ти свою норму зробив? Де твоя норма?! Ти чого на роботу не ходиш? За це зразу належить десять шомполів. І тобі, І твоєму дружку, що замість того, щоб працювати, помічників шукає.

Дереза гукнув Моцака, що загаявся біля жінок:

— Пане Моцак, ходіть сюди! Тут знову є робота! Поліцай висмикнув з-за халяви німецького чобота нагай, махнув ним кілька разів у повітрі, насмішкувато зиркнув на Юрка.

— За невихід на роботу, — злорадно озвався Дереза, — належить… І я певен, що після цього ти, хлопче, трохи порозумнієш і не будеш сунути носа в чужі справи. Завтра бери ділянку і виконуй норму.

До Дерези підійшов Моцак:

— Що, знову норму не виконав?

— Помічник знайшовся, — поліцай показав на Юрка. — Допомагає! А сам на роботу не ходить! Бери його, Оверку, та клади на землю.

— Не маєте права, пане Дереза, — відрубав Юрко, — ні примушувати мене ходити на роботу, ні карати.

— Овва! — вигукнув поліцай. — А ти хто?

— Я фольксдойч! — відповів Юрко. — Представник німецького народу! І до мене ніхто й пальцем не має права доторкнутися, бо я є представник вищої раси. І ви, пане Дереза, про це мусите знати.

— Хто-хто?! — перепитав Дереза.

— Фольксдойч, — у мене є право не працювати.

— Фольксдойч! — здивовано вигукнув Дереза. — Який же ти німець, коли я знаю твоїх батька і матір?

— Мій прадід, — гордовито промовив Юрко, — був чистокровний німець. І я маю відповідні документи. Пан Маєр на підставі цих документів та за заслуги перед рейхом і видав мені посвідчення про належність до німецької нації. Гляньте на посвідчення, підписане штандартенфюрером паном Маєром.

Юрко дістав з кишені цупкий папір, подав поліцаю:

— Прошу вас, пане Дереза, прочитати і пересвідчитися, що я кажу правду. Мої слова може підтвердити старший поліцай пан Скрипаль.

Дереза прочитав і мовчки, навіть не глянувши на Вовку, пішов з поля, за ним поплентався Моцак. Юрко почув, як Дереза казав своєму напарнику:

— Сам Маєр документ підписав! Хто б міг подумати, що Берегові — німці.

Юрко три дні ходив на поле, допомагав Вовці та його матері. Через день, як закінчили поління, до Вовки прийшов поліцай і наказав іти засипати глибокі колії, вибиті чорними фургонами. Юрко теж вирішив попрацювати, сподіваючись, що пощастить розгадати таємницю фургонів. Тільки даремні були ті сподівання. Машини просувалися вулицею, їх кузови були глухо закриті брезентом, з-за того брезенту не долинало жодного звуку.

Нарешті настав четвер, Юрко знайшов у коморі старі чоботи, кинув їх у торбу і пішов до шевця Семена Яхна. Той жив на горі, далеко від Прип'яті, під заповідним Самусевим лісом.

Колись пан Хоткевич часто полював у цьому лісі. І неподалік майстри вимурували з червоної цегли будиночок. Після революції його віддали багатодітному наймиту Семену Яхну. Він виростив із своєю дружиною тіткою Мотрею десять синів і дві дочки. Сини Семена Яхна мали нахил до техніки — стали першими сільськими трактористами і розорали на полях предковічні межі. Дочки пішли у науку, закінчили медичний інститут, працювали в районній лікарні. Тепер і сини, і дочки старого шевця на фронті.

Юрко зайшов у будинок. Під вікном на низенькому стільчику сидів швець, тримав на колінах чобіт і прибивав штифтями підошву. Юрко привітався. Швець кивнув головою на хатину, показав молотком на двері:

— Заходь, хлопче, там тебе чоловік чекає.

Юрко прочинив двері і опинився у просторій світлиці. Троє вікон були завішані фіранками, і в кімнаті стояли сутінки.

— Проходь, Юрку, — почувся голос Вершини. — Потрапив я був у засаду, як миша в пастку. Три дні чекали поліцаї і дочекалися! Доручили німці Скрипалю ловити мене, і він постарався! Добре, Юрко, що ти нагодився… Стріляєш влучно. А господар явки загинув, убили його поліцаї. І мій напарник поліг. Хотів відбити мене в поліції, ішов за ними назирці, двох поклав на березі Прип'яті, і його Риженко поранив. Так він, щоб не потрапити до гестапівців, кинувся в річку і потонув.

Юрко стояв посеред хатини, широко розкритими очима дивився на Вершину. Він ще ніколи не бачив його таким схвильованим, знервованим і навіть трохи розгубленим.

— Як же фашисти довідалися про явку? Хто її видав? Знайшли зрадника? — нарешті спитав хлопець.

— Консул постарався! — відповів лейтенант. — його робота! Просто не знаю, що й думати! Про цю явку знали лише довірені люди!

— Як же він міг дізнатися про ваш прихід на явку? Ви самі Іване Петровичу, сказали, що про прихід знали лише довірені люди. Може, вам лише здається, що це робота Консула? Звідки він міг довідатися? Чи, може… — Юрко спіткнувся на півслові і ніяково поглянув на Вершину.

— Ти хочеш сказати, — продовжив думку хлопця лейтенант, — що цей Консул теж затесався між довірених осіб? Чи не так?

— Так..

— На війні всяке буває,— погодився Вершина, — і я все передумав. Ні, нема серед довірених осіб Консула!

— Чому ви так вважаєте?

— Сам подумай! Чому ж тоді він не повідомить Маєра про таємницю Зоряної кімнати, чому він не видасть розвідників, які прибули з Великої землі, чому він не повідомить Маєра про діяльність фольксдойча Юргена Берга? На це може бути лише одна відповідь: Консулу нічого про це не відомо.

— А може, його взагалі не існує,— подав думку Юрко, — не може ж він діяти і не залишати ніяких слідів.

— Ні, Консул існує. Маєр дзвонив з Зоряної у гестапо, доповідав якомусь фон Лау, що саме цей агент попередив Скорпіона про мою появу на явці. На підпільній квартирі поліцаї влаштували засідку, але невідомі злочинці відбили арештованого і разом з ним безслідно зникли.

— Та хто ж такий Консул? — дивувався Юрко. — Не має ж він шапки-невидимки?

— Загадали нам загадку гестапівці. Думаємо, думаємо, а розгадати ніяк не можемо. І справді, цей Консул як у шапці-невидимці ходить. Це ти влучно сказав. Можливо, й справді гестапівці запустили до нас свого агента-невидимку. А я, кажучи правду, й про таке не раз міркував. У мене, Юрку, з цим Консулом свої особисті рахунки. Ніхто мені не завдав стільки лиха, як цей шпигун. Ти знаєш, що Маєр улаштував у