Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко

Леся ще міцніше стисла Юркову руку, прихилилася до хлопця, ніби хотіла захистити його, прикрити від небезпеки. Обличчя її зблідло.

— І тут, — долинає голос діда Нечипора, — з куща калини хтось пуликнув з револьвера. Пани поліцаї впали. До зв'язаного партизана, вибачайте, пане, бандита, підбігає ще один, той, що сидів у кущі калини. Підбіг і розв'язав Вершині руки. Я бачу таке діло, тихцем, тихцем — і в поліцію. Нас же всіх попередили: як, бува, вгледиш бандитів — повідом начальство. Прибіг, заходжу в поліцію, а пани служиві лежать покотом. Сплять і не ворушаться, хоч бери їх в'яжи і на воза кидай. А Свирид Бичок, — дід показав на підстаркуватого поліцая, — сидить за столом і так жалібно співає. Я до Свирида, кажу йому: «Голубчику, на моєму городі повно партизан, вибачай, бандитів. Сам Вершина в село пожалував. Піднімай хлопців, бо тих бандитів ловити треба». А він сидить собі і в ус не дує. Так я, звиняйте, пане, вилаяв його. А пан Бичок мене кулаком по писку, за шиворот і в холодну. Я й сидів там, поки мене старший поліцай не випустив. Так я оце прибіг і все розповів.

Гестапівець вислухав перекладача, наказав підвести поліцая Свирида Бичка. Гидливо зиркнув на нього, запитав:

— Чому поліцай Бичок посадив у камеру Нечипора, коли той прибіг у поліцію і повідомив про появу бандитів? Чому поліцай Бичок не підняв тривогу? Чому він нічого не зробив, щоб захопити або знищити бандитів?

Бичок втягнув голову в плечі, відповів непевним голосом:

— Так він же мене вилаяв. От я його й посадив. А тривогу ніяк було піднімати. Усі хлопці були п'яні, і розбудити їх я не міг.

Німець надувся, як індик, почервонів від обурення, наказав гестапівцям:

— Поліцая Бичка розстріляти! Зараз! Всім поліцаям, які чергували тої ночі, всипати по двадцять п'ять шомполів. Оголошую наказ. Кожен поліцай, який п'яним з'явиться на роботу або питиме горілку під час чергування, підлягатиме розстрілу! Робота є робота! Нечипору видати нагороду за повідомлення про появу бандитів.

Жандарми схопили Бичка, поставили під стінку, і гримнув постріл.

Люди почали швидко розходитися. Поволі, ледве переставляючи ноги, пішов з майдану Юрко. Дома сів за стіл, поклав на руки важку, ніби чавунну, голову і довго сидів нерухомо.

Розділ п'ятий

НАКАЗ ЛЕЙТЕНАНТА ВЕРШИНИ

Настали теплі, погожі дні. Швидко протряхли низинні городи. Люди світанками та вечорами копали їх, садили картоплю, поралися біля зубожілих хат. Кожного дня, крім неділі, треба було йти на роботу в громадське господарство. Землю копали заступами. За розпорядженням коменданта Штарка була встановлена норма — за день скопати п'ять сотих гектара. Не викопаєш — мусиш ніч відсидіти в холодному льоху або одержати десять нагайок. За працюючими вела нагляд поліція. Голодні, охлялі жінки, підлітки ледве виконували половину норми. І багатьох копальниць поліцаї прямо з поля заганяли в сирий льох, а дома лишалися малі діти. Хтось з жінок подав думку орати поле плугом, а замість коней запрягатися самим. Десять — дванадцять жінок накидали на себе міцні шлеї і, важко ступаючи, тягли плуга. Після кожної борозни зупинилися, перепочивали, витирали хустками піт, що заливав очі, і знову тягли. На свої городи не вистачало ні часу, ні сили. І все одно треба було копати їх, садити, бо в громадському господарстві взагалі перестали платити за роботу, не давали людям жодної зернини.

Юрко кожен день орав людям городи, допомагав родинам фронтовиків, вдовам, літнім людям. Замовників вистачало, тільки б встигав.

Якось увечері прийшла до Берегових Ганна Янко, колишня вишивальниця, і попросила Юрка виорати город. У Ганни дев'ятеро дітей, найстарша дочка Люба — Юркова піонервожата. Тітка Ганна, худа, суха як тріска, з почорнілим, вимученим обличчям, безсило розводила руками:

— Нема сили скопати город, а земля пересихає. І садити той город нічим — нема в хаті ні картоплини, ні зернини. Ще й Люба руку поранила — копала норму, а воно щось і вибухнуло, — кажуть, запал від гранати. Ногу лише пошкрябало, а руку здорово пошкодило.

— Ідіть, Ганно Матвіївно, працювати у вишивальну майстерню і Любу приводьте, — порадила мати. — Ви ж гарна робітниця. І не будете щодня на поле ходити. Якийсь пайок одержите.

Хлопець швидко зорав город, заволочив і поїхав додому, щоб не нарватися на патрулів, бо наставала комендантська година. Коли під'їхав до громадського господарства, навстріч йому, густо пихкаючи димом, викотилися три чудернацьких колісних трактори. За кермом на високому сидінні виднілися незнайомі трактористи. Над кожним бовванів великий лискучий бак, з якого виривався дим.

Недавно на сході комендант Штарк розпікав людей за недбальство, називав їх ледарями, дармоїдами, погрожував всілякими карами. Як не ганяла поліція людей на роботу, а скопати поле їм було не під силу. Наприкінці свого виступу Штарк гордовито пообіцяв, що незабаром з Німеччини прибудуть трактори фірми «Ганомаг», які швидко зорють навколишні поля.

Люди не вірили комендантові, але трактори справді прибули в район, а тепер з'явилися і в селі. Вони мали зорати площу під цукрові буряки.

Пального у німців не вистачало, то й почали випускати трактори, що працювали на дровах. Тракторист перш ніж завести машину, мусив розігріти її. У бак доводилося час від часу накидати дров. Коли вони перегорять, трактор починає рухатися. За дубовими кругляками в ліс поїхало двадцять підвід під охороною поліції та жандармів. Увечері на подвір'я громадського господарства привезли дуби, їх попиляли і трохи просушили на сонці.

Нарешті настав день, коли трактори рушили в поле. На першу оранку прибув комендант Штарк з перекладачкою Вірою Миронівною. Комендант набундючився, пройшов між тракторами, зневажливо поглянув на людей, яких зігнали на поле, піднявся на фаетон.

— Велика Німеччина, — почав Штарк свою промову, — має першокласну техніку. Ви бачите чудові трактори. Вони надзвичайно економні, бо працюють на місцевому паливі, їм не потрібне дефіцитне пальне. Це найкращі трактори в світі. Великій Німеччині потрібен цукор! Багато цукру! І його повинні дати ці землі, завойовані відважними солдатами фюрера. Тепер ви маєте трактори! І ви мусите по-справжньому оцінити цю турботу німецьких властей. Трактори зорють землю, а ви мусите її обробити і дати Німеччині хліб, цукор, картоплю! Ще раз нагадую, що ви маєте чудові трактори і вам буде легко працювати. І всі ви