Поліанна - Елінор Портер

Це було гірке картання. У зелених навах лісу проникливий глибокий голос священика лунав нищівно. Навіть птахи та білки притихли з остраху. Священик наочно уявив собі, як ці слова прозвучать у неділю, коли він у священній тиші виголосить казання до своїх парафіян.

Своїх парафіян. Так, це були його парафіяни. Чи зможе він це зробити? Чи наважиться? Це були самі по собі страшні картання, навіть без його власних слів, які він збирався виголосити далі. І він молився. Щиро благав Бога про допомогу й покріплення. Він прагнув — о, як палко він благав — допомогти йому в цей критичний час зробити єдиний вірний крок. Але що то за крок?

Священик повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками.

Там його знайшла Поліанна, вертаючи додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона кинулася до нього:

— Містере Форд! Ви нічого собі не поламали… ноги цілі?

Священик опустив руки й підвів голову. Він спробував усміхнутися.

— Ні, люба… не турбуйся! Я просто… відпочиваю.

— О! — зітхнула Поліанна, трохи відступивши. — Тоді гаразд. Бо минулого разу я знайшла містера Пендлтона з поламаною ногою… Він тоді лежав, а ви сидите.

— Так, я сиджу, і в мене усе гаразд. Принаймні лікар мені не потрібний.

Останні слова він вимовив дуже тихо, однак Поліанна почула. Щось змінилось у її обличчі. Очі засвітилися ніжністю співчуття.

— Я вас розумію… Вас щось дуже непокоїть? Татко теж так говорив, коли його щось непокоїло. Напевне, так буває у всіх священиків. Бо від них багато залежить… до деякої міри.

Преподобний Пол Форд звів на дівчинку здивовані очі.

— Твій батько був священиком, Поліанно?

— Так, сер. А ви хіба не знали? Мені здавалося, що це вже всі знають. Він одружився із сестрою тітоньки Полі, і вона стала моєю мамою.

— О, так, тепер зрозуміло. Ти знаєш, я тут віднедавна, а тому не знаю всіх родинних історій.

— Так, сер… тобто, звичайно, ні, сер, — усміхнулася Поліанна.

Запала тривала тиша. Священик і далі сидів біля підніжжя дуба та, здавалося, забув про присутність Поліанни. Він знову дістав з кишені нотатки, розгорнув, не дивлячись на них. Натомість споглядав листинятко на землі неподалік. Воно було зжовкле і мертве. Поліанна з жалем дивилася на священика.

— Сьогодні гарний день, — почала вона з надією.

Пастор не відповів. Тоді раптом підвів погляд.

— Що? Атож, сьогодні справді гарний день.

— І зовсім не холодно, як це часто буває в жовтні, — зі ще більшою надією підхопила Поліанна. — У містера Пендлтона горів у каміні вогонь, але він каже, що йому зовсім не холодно. Він просто любить дивитися на вогонь. І я люблю дивитися на вогонь, а ви любите?

Священик мовчав. Поліанна почекала кілька хвилин, а тоді спробувала змінити тему розмови.

— А вам подобається бути священиком? Преподобний Пол Форд відразу зреагував на запитання.

— Чи подобається…? Що за химерне запитання? Чому ти питаєш, люба?

— Просто… у вас був такий вигляд… Ви нагадали мені татка. Він теж іноді бував таким.

— Справді? — ввічливо сказав священик, не відриваючи очей від сухого листя.

— Так, і тоді я завжди його запитувала, чи радіє він з того, що він священик.

Пастор попід деревом сумовито всміхнувся.

— І що ж він тобі відповідав?

— Він завжди казав, що, звичайно, радий, і при цьому частенько додавав, що і на мить не лишився б пастором, якби в Біблії не було стільки радісних текстів.

— Яких текстів?! — преподобний Пол Форд нарешті відірвав погляд від листя і втупився у сяюче личко Поліанни.

— Їх татко так назвав, — засміялася вона. — Звичайно, в Біблії вони так не називаються. Але вони всі починаються зі слів «Втішайтеся, Господь з вами», «Звеселяйтеся», «Радійте» тощо. Якось таткові було особливо погано, і він полічив усі такі тексти. Вийшло — вісімсот.

— Вісімсот!

— Так, і всі вони закликають радіти й звеселятися. Тому тато й назвав їх «радісними текстами».

— О! — на обличчі священика з'явився дивний вираз. Його погляд мимоволі зупинився на нотатках, які він тримав у руках… «Біда вам, книжники й фарисеї, облудники»…

— А твій тато любив «радісні тексти»? — буркнув він.

— Атож, — ствердно кивнула Поліанна. — Він казав, що в той день, коли йому спало на думку полічити «радісні тексти», він одразу відчув полегшення. Він сказав, що коли Бог здав собі клопіт вісімсот разів закликати нас радіти й звеселятися, то, напевне, Він дуже хотів, аби ми це колись робили. І татові стало соромно, що він так мало радів. Згодом ці тексти дуже допомагали татові, коли його спіткали злигоди, тобто коли в Жіночій допомозі почався розбрат… тобто, я хотіла сказати, що вони не могли прийти до згоди… — швиденько виправилася вона. — Тож тато казав, що ці тексти наштовхнули його на думку про гру в радість. Ми почали з ним грати в цю гру, коли мені прислали милиці. Але тато казав, що для нього все почалося із «радісних текстів».

— А що це за гра така? — поцікавився священик.

— Треба в будь-якій ситуації знайти щось таке, з чого можна порадіти. Я ж кажу, що цю гру придумав мій тато, коли нам надіслали милиці, — і Поліанна розповіла йому свою історію — чоловікові, який дивився і бачив, чув і розумів.

Невдовзі Поліанна і священик, тримаючись за руки, спустилися з пагорба. Дівчина променилася. Вона була балакуха і говорила тепер без угаву. Адже стільки треба переповісти про гру, про тата, про життя в старому будинку, бо все це цікавило пастора.

Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі кожен з них пішов сам.

Увечері в своєму кабінеті преподобний Пол Форд поринув у роздуми. Поруч на столі лежали аркушики з начерками казання. А просто перед ним — чисті аркуші, на яких з'явиться остаточний текст; Пол Форд тримав у руці олівець, але він думав ні про написане, ні про те, що має написати. В уяві він перенісся до західного містечка, де жив бідний, хворий, заклопотаний, самотній місіонер, але водночас знаходив час рахувати в Біблії, скільки разів його Господь і Владар звернувся до нього зі словами «радій і звеселяйся».

Відтак, глибоко зітхнувши, преподобний Пол Форд повернувся до дійсності й поправив аркуші паперу під рукою.