Поліанна - Елінор Портер
— У неї щось серйозне? — тремтячим голосом запитав дід.
— Вони нічого не кажуть, — хлипала Ненсі. — А міс Поліанна лежить в ліжку така бліда, що можна подумати, що вона мертва. Але міс Полі сказала, що це не так. Міс Полі знає, що казати. Вона промацує пульс і прислухується до дихання.
— І що ж воно… таке скоїлося, — обличчя старого Тома смикалося.
Губи Ненсі трохи розпружилися.
— Ну ви, містере Том, могли б і назвати цю тарадайку так, як вона заслуговує. Хай їй грець! Це ж вона переїхала нашу дівчинку. Я завжди ненавиділа ці смердючі самоходи!
— Що в неї пошкоджено?
— Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі — У неї подряпина на її благословенній голівці, але міс Полі сказала, що це не страшно. Вона боїться за нутряні ушкодження.
Старому Тому в очі потрапила порошинка.
— Ти хотіла сказати — внутрішні? — запитав він сухо. — Та й хоч і нутряні… хай йому погибель, тому автомобілю… хоча міс Полі так не сказала б.
— Га? Не знаю, не знаю, — стогнала Ненсі, скрушно хитаючи головою. — Не можу дочекатися, коли лікар вийде. На мене ж іще прання чекає… мені ще стільки прати не доводилось, — зойкувала вона, заламуючи руки.
Однак і коли лікар пішов, Ненсі не мала нічого нового, аби переповісти старому Тому. Кістки ніби цілі й подряпина на голові незначна, але лікар Вор-рен був стурбованим, похитував головою і казав, що лише час може дати остаточну відповідь. Коли він пішов, міс Полі ще більш змарніла і зблідла. По-ліанна досі не приходила цілком до тями, а збоку здавалось, що вона просто відпочиває. Увечері мала прийти дипломована медсестра. Та й по всьому. І Ненсі, схлипуючи, повернулася на кухню.
Лише наступного дня, проти полудня, Поліанна розплющила очі й збагнула, де вона.
— Тітонько Полі, що сталося? Уже день? Чому я досі в ліжку? — вигукнула вона. — Ой, тітонько Полі, я не можу встати, — простогнала вона і впала на подушки після безуспішної спроби підвестися.
— Ні, люба, не треба поки що вставати, — відразу почала її ніжно втішати тітка.
— Але що сталося? Чому я не можу встати? Міс Полі у відчаї звела очі на молоду жінку в білому головному уборі, що стояла біля вікна, аби Поліанна її не бачила. Жінка кивнула:
— Скажіть їй, — ворухнулися її губи.
Міс Полі прокашлялася і спробувала проковтнути клубок, що заважав говорити.
— Тебе вчора ввечері збив автомобіль. Але не турбуйся зараз. Тітонька хоче, щоб ти відпочила і знову заснула.
— Збив? О, так, я… бігла, — очі Поліанни знерухоміли. Вона приклала руку до чола. — О так, перев'язано… але боляче!
— Так, люба, не думай про це. Тобі треба відпочити.
— Але, тітонько Полі, я почуваюся якось дивно… кепсько. Мої ноги — я їх зовсім не відчуваю… зовсім!
Міс Полі кинула благальний погляд на медсестру, насилу встала і відвернулася. Медсестра швидко підійшла до ліжка.
— Давайте поговоримо з вами, — підбадьорливо почала вона. — Гадаю, нам давно час познайомитися. Мене звати міс Гант, і я допомагатиму вашій тітці доглядати за вами. І найперше, що я попрошу вас, це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.
В очах Поліанни з'явився переляк.
— Але за мною не треба доглядати… це ж не надовго! Я хочу встати. Мені треба до школи. Я ж піду завтра до школи?
Від вікна, де тепер стояла міс Полі, долинув здушений плач.
— Завтра? — приязно всміхнулася медсестра. — Не думаю, що це трапиться настільки швидко, міс Поліанно. А тепер, будь ласка, прийміть ці пігулки, і ми зараз подивимося, як вони на вас подіють.
— Гаразд, — тамуючи вагання, погодилася Поліанна, — але я маю піти до школи післязавтра… адже будуть іспити.
За хвилину вона знову почала говорити. Розповідала про школу, про автомобіль, про те, як їй болить голова. Але поступово під дією маленьких білих пігулок вона змовкла.
ДЖОН ПЕНДЛТОН
Поліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість, і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.
— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.
— Радіти, Поліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.
— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні.
Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце — звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.
Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.
— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк… він у мене був, і це жахливо… і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.
— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.
Поліанна м'яко засміялась.
— Так. Я думаю про них… Їх багато… коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.
— Поліанно!
Поліанна знову м'яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.
— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько
