Поліанна - Елінор Портер

Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.

Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.

— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!

— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.

— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?

— Хтозна, — відказав він.

— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!

— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?

— Анітрохи… я ж його впустила… авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, він приїхав до неї!

— Ну то й що? — трохи роздратовано запитав дід.

Ненсі зміряла його зневажливим поглядом.

— Начебто ви не знаєте це краще за мене! кпила вона.

— Га?

— Ой-йой, тільки не треба удавати невинятко, — з удаваним обуренням відрубала Ненсі. — Чи не ви перший мені натабе дали?

— Яке натабе… хочеш сказати — натякнув?

Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді ступила ближче до діда.

— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні… виходить, що п'ять, а не чотири.

Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.

— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.

Ненсі засміялася.

— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.

— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.

— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів… але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.

— Так, пам'ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.

— Підбивала клинці… вона! — не стрималася Ненсі.

— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.

— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.

— А вона що? — старий затамував подих.

— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: «Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього». Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.

— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.

Тим часом у вітальні садиби Гаррінгтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго: незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.

— Я прийшов запитати про… Поліанну, — почав він трохи нетактовно.

— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.

— І все-таки… Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.

Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.

— На жаль, не можу сказати!

— Тобто… ви не знаєте?

— Так.

— А… лікар?

— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.

— Але які ж саме в неї ушкодження?

— Невелика подряпина на голові, кілька синців та… у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.

Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:

— А Поліанна — як вона все це сприйняла?

— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.

— Але ж хоч щось вона знає?

Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час… і це мені достоту зав'язує світ.

Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі… тепер».

Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:

— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?

— Переїхати до Вас? Поліанну?

Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.

— Так. Я хотів удочерити її… офіційно… і зробити своєю спадкоємницею.

Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.

— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я