Поліанна - Елінор Портер

«Одного разу батько дізнався, що його син Том відмовився зранку наносити матері дрова в ящик. Він покликав свого сина і сказав йому:

— Томе, я переконаний, що ти з радістю підеш і принесеш мамі дрова.

І Том, не сказавши ні слова, пішов. Чому? Бо батько дав йому ясно зрозуміти, що чекає від нього належних учинків. Якби ж він сказав: «Томе, я випадково почув, що ти вранці сказав матері, й мені соромно за тебе. Негайно йди та принеси дрова!» Будьте певні, що в цьому випадку ящик і досі був би порожній».

Пастор перебігав очима текст і виловив ще один абзац:

«Людям потрібне заохочення. Їхню природну опірність треба зміцнювати, а не послаблювати… Не треба гудити людей за їхні вади — радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина гарна, ладна допомогти, дати надію, і це може перемінити ціле містечко. Люди випромінюють те, що у них в думках і на серці. Якщо людина добра і обов'язкова, її сусіди незабаром це відчують. Але якщо людина ганить, супиться і критикує, сусіди відплатять тим же, ще й додадуть. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, — матимете його. Скажіть сину Тому, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з'явиться жвавість, готовність і зацікавленість!»

Священик упустив папір і підняв голову. Тоді схопився на рівні ноги і почав ходити по кімнаті туди й назад. Зрештою, глибоко зітхнувши, він сів до столу.

— Боже, допоможи! Я зроблю це, — м'яко вигукнув він. — Я скажу всім своїм Томам, що знаю, що вони будуть раді наповнити оті ящики для дров.

Я дам їм роботу і виповню радістю роботи, аби вони не мали часу зазирати до чужих ящиків.

Він узяв старе казання, подер його і кинув на підлогу, і тепер з одного боку стільця лежало «Біда вам», а з іншого — «книжники і фарисеї, облудники». А олівець його вже літав по гладенькому чистому аркушу, спочатку перекресливши чорною лінією «Євангеліє за Матвієм, глава 23, вірші 13–14 і 23».

Наступної неділі проповідь преподобного Пола Форда стала справжньою сурмою, що викликала усе краще в тих, хто її чув, — у чоловіка, жінки й дитини. А починалася вона одним із восьмиста сонячних «радісних текстів», підказаних Поліанною:

«Радійте в Бозі та звеселяйтесь, праведні, втішайтеся усі правдиві серцем».

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Якось на прохання місіс Сноу, яка забула назву ліків, що їй виписав лікар, Поліанна завітала до кабінету лікаря Чилтона. Досі Поліанна не була в нього на прийомі.

— Я у вас уперше. Ви тут і живете? — спитала вона, зацікавлено роздивляючись.

Лікар сумно всміхнувся.

— Так… авжеж, — відповів він, пишучи щось у нотатнику. — Це лише бліда подоба домівки, Поліанно. Кілька кімнат та й по всьому.

Поліанна поважно кивнула головою. В її очах світилося розуміння і співчуття.

— Я розумію. Потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка, — промовила вона.

— Що? — різко повернувся до неї лікар.

— Містер Пендлтон сказав мені, — кивнула Поліанна, — що потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини. А чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце? Може, ви взяли б до себе Джиммі Біна… якщо, звичайно, містер Пендлтон відмовиться?

Лікар Чилтон ніяково засміявся.

— Так це містер Пендлтон сказав, що потрібна жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб була домівка? — ухильно перепитав він.

— Так. Інакше це просто кам'яниця та й годі. Ну то як, лікарю Чилтон?

— Як… що? — перепитав лікар, повернувшись до столу.

— Жіночу руку і серце. Ой, я ж зовсім забула, — раптом похопилася Поліанна і густо почервоніла. — Здається, я мушу вам це сказати. Колись давно містер Пендлтон любив не тітку Полі… і тому ми з нею нікуди не переїжджаємо. Розумієте, я вам про це розповіла… але я помилилася. Сподіваюся, ви нікому про це не розповіли? — стурбовано перепитала вона.

— Ні, Поліанно, я нікому про це не розповів, — відповів лікар дивним тоном.

— От і чудово, — полегшено зітхнула Поліанна. — Ви розумієте, я ж тільки вам про це сказала. Містер Пендлтон якось дивно зреагував на те, що я розповіла про все вам.

— Справді? — губи лікаря смикнулися.

— Так. Але, звичайно, він не хотів, щоб про це знало багато людей, бо це неправда. Тож чому ви не візьмете собі жіночу руку і серце, лікарю?

На мить запала мовчанка. А потім лікар дуже поважно сказав:

— На жаль, не завжди все залежить тільки від нашого бажання.

Поліанна наморщила чоло.

— Але мені здається, ви могли б це мати, — заперечила дівчинка.

Улесливе «ви» спрацювало бездоганно.

— Дякую, — засміявся лікар, звівши брови. Відтак продовжив серйозно: — На жаль, дехто із твоїх старших знайомих не настільки впевнений у цьому. Принаймні вони виявилися не такі… обов'язкові, — зауважив він.

Поліанна знову наморщила чоло. В її очах відбилося здивування.

— Лікарю Чилтон, ви що, хочете сказати, що намагалися попросити чиюсь руку і серце, як містер Пендлтон, але у вас нічого не вийшло?

Лікар рвучко звівся на ноги.

— Так, так, Поліанно, годі про це. Не мороч собі голови чужими клопотами. А тепер мерщій до місіс Сноу. Ось тут я написав назву ліків і як їх приймати. Ще щось?

Поліанна похитала головою.

— Ні, сер. Дякую, сер, — стримано пробурмотіла вона і повернулася до дверей. Дівчинка озвалася вже з маленького коридору; її обличчя раптом розпромінилося:

— І все ж таки я рада, лікарю Чилтон, що ви марно добивалися руки й серця не моєї мами. До побачення!

Нещастя трапилося в останній день жовтня. Поліанна, поспішаючи зі школи додому, переходила вулицю на, здавалося б, безпечній відстані від автомобіля, який швидко наближався.

Потім ніхто до пуття пригадати не міг подробиць трагедії. Не було свідків, які сказали б, як це сталося і хто винен. У кожному разі, о п'ятій годині непритомну Поліанну занесли до маленької кімнати, яку вона так полюбила. Сполотніла міс Полі і заплакана Ненсі обережно роздягли її й поклали в ліжко, а телефоном терміново покликали лікаря Воррена, і він приїхав, як тільки по нього прибув автомобіль.

— Варто