Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, ― може, вона волошка?
― То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?
Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.
― Що ти робиш, дитино? ― аж застогнав мельник. ― Зірвешся з крила ― батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене ― бив тебе не я, а моя печаль.
Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.
― Не будеш більше так робити? ― провів дядько рукою по очах.
― Ні.
― Побожись.
Я побожився.
― От і маю собі хрещеника, ― посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:
― В тебе яка гречка?
― Яка ж вона може бути?
― Золота чи проста?
― Мішана: трохи золота, а трохи проста.
― Значить, на багатство йдеться, ― жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.
― Чого ви пропустили на дурняк замурзу? ― невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
― Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, ― безжурно відповів мельник.
― Еге ж, еге ж, ― погодилось кілька голосів. ― Малого треба раніше відпустити. ― І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.
Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:
Іду я собі та йду, Аж стоїть церква на льоду ― Млинцем зачинена, Ковбасою защібана, Салом замикана, Маслом запечатана, Вкусив я масла ― відпечаталась, Вкусив я сала ― одімкнулась, Вкусив я ковбаси ― одщібнулась, Вкусив я млинця ― одчинилась. Входжу я в двері, аж там ― фе! ― Стоїть фінінспектор в галіфе...Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.
― Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? ― розважливо обзивається згори приємний баритон. ― І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?
І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:
― Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.
А розумник безтурботно відповідає:
― Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
― Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, ― муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
― А хто це на дурничку причепився до саней?! ― гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
― Хі-хі-хі, ― озивається придушений сміх.
― Ану, покажися ― побачимо, кого веземо! ― грізніє мій голос.
― Це я, ― підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж
