Сліди залишаються - Павло Вежинов

Незабаром двері відчинилися, батько ввійшов у вітальню. Проходячи повз її постіль, він спинився і постояв Раптом вона відчула, що батько нахиляється над нею, відчула навіть дихання його, в останню мить м’яка рука ніжно погладила її волосся.

Враз дівчинка неначе забула про все — так глибоко зворушила її ця несподівана ласка.

Батько випростався, постояв мовчки якусь мить над постелею, потім вийшов у свою спальню.. Як тільки кроки стихли і смужка світла під дверима погасла, Юлія швидко встала і боса підбігла до вікна. З свого місця вона добре бачила велику частину вулиці і вхід до Пешового будинку. Не було ніякого сумніву, що коли він вийде, Юлія відразу побачить його. Але зараз вулиця була зовсім безлюдна, лише якась кішка перебігла швидко по тротуару і зникла в темних дворах.

Темним і безлюдним був і весь фасад будинку, в якому жив Пешо.

Юлія постояла майже чверть години, не відводячи очей від парадних дверей. Стоячи в самій нижній сорочці, дівчина швидко замерзла від нічної вологості, очі її від напруження почали сльозитися. Їй хотілося пошукати якийсь одяг і накинути на себе, але вона боялась відійти хоч на мить од вікна. Хтозна, може, саме в цей момент Пешо вийде з будинку, і, дивись, вона проґавить його!

Ні, вона не зрушиться з місця, чекатиме до кінця!

Окрім усього іншого, з кожною хвилиною в її душу все глибше проникало побоювання: а чи не вийшов він уже? Може, він подумав, що не слід гаяти часу? Чи не даремно вона тут чекає, тоді як десь там далеко його життю загрожує небезпека? Час минав нестеопно поволі, хвилини здавалися годинами; Юлія героїчно боролася з холодом, від якого здригалося її тіло, і зі сном, що натискав на повіки, але не сходила з місця. З голови її зникли всі думки, вона не знала і не пам’ятала вже нічого, зосередившись на одному: не проґавити б його!

Кінець кінцем, Юлія зовсім втратила відчуття часу. Вона не знала, чи годину простояла, чи дві, чи більше. Може, незабаром розвидня-тиметься? Але небо над нею було все так само темне, і все так само спокійно і безпристрасно горіли на вулицях електричні ліхтарі. Юлія вже вся тремтіла від холоду, але не сміла поворухнутися.

І раптом, коли вона менше всього сподівалася, двері будинку відчинилися, і вийшов Пешо. Вона впізнала його в ту ж мить, хоч він стояв у затінку склепіння під’їзду і уважно оглядав вулицю. Першою думкою її було крикнути «Пешо!», та звук завмер у горлі. Вона якось і злякалась, і засоромилась. Треба ж кричати, голосно кричати! Адже її почують батько й мати. Що вони подумають про неї й навряд чи дозволять говорити з Пешо. Та й що подумає сам Пешо, чи не зненавидить її на все життя за те, що вона так необачно виказала його стороннім людям, і за те, що зчинила такий крик серед ночі, розголосивши їхню теємницю? Юлія бачила, як він обернувся спиною і швидко рушив вулицею, віддаляючись від її будинку, але не крикнула, тремтячи від жаху.

Раптом ег її голові майнула нова, спасенна думка: а чому б їй не побігти за ним, наздогнати його? Вона кинулась до одежі і почала швидко одягатися. На нещастя, однієї туфельки не було на місці. Юлія почала гарячково шукати її під ліжком, під столом, під стільцями, але туфельки ніде не було. Тремтяче від холоду її тіло враз облилося густою теплотою. Що ж тепер робити? Засвітити лампу? Тут-таки вона наступила на щось тверде і раптом зрозуміла, що це і є її туфелька. Юлія швидко взулася, потім миттю вистрибнула у вікно. Так дорога була набагато коротшою і легшою. Вони жили на першому поверсі, висота була невеликою, і їй вже кілька разів траплялося стрибати крізь вікно, ступаючи спочатку на цементовий цоколь, а звідти — на тротуар. Зараз все це відбулось з блискавичною швидкістю. За якусь частку секунди Юлія опинилась внизу, хоч і з подряпаним коліном, хоч і шкутильгаючи, але з твердим рішенням наздогнати Пеню на вулиці.

Вулиці були зовсім безлюдні, не видно жодної людської постаті. І коли б пройшла в цей час людина, то вона б надзвичайно здивувалася, побачивши дивне видовище: іде, майже біжить, глухою вулицею дівчинка в коротенькому платтячку, нічний вітерець розвіває її кучеряве волосся, обличчя її бліде і тривожне, погляд напружений. Куди йде вона одна, злякана, темної ночі? Чи, може, у неї, немає батьків, — адже вони не дозволили б їй вийти самій, хіба вона не боїться глухої пустоти нічних вулиць?

Кожна людина з добрим серцем зупинила б її, спитала б, допомогла б їй… Та Юлія нікого не зустріла, а хоч би й зустріла, то, мабуть, і не помітила б — настільки вся була охоплена бажанням наздогнати Пешо. Адже він вийшов раніш, він хлопець і йде швидко, та вона бігтиме, так, так, бігтиме всю дорогу і все-таки дожене його, говоритиме з ним!

Юлія почала бігти. В горлі її пересохло, в роті відчувався гіркосолоний присмак, ноги підгиналися, але вона бігла далі. Раптом страшенний біль в животі, десь біля селезінки, примусив її зупинитися і зігнутися. Ні, вона не може більше! Юлія знову рушила — спочатку повільно, поки не пройшов біль, далі швидше, потім знову побігла. Так — і бігцем, і повільними кроками — вона, нарешті, вийшла на вулицю, на якій жили бандити.

Уже з першого погляду Юлія зрозуміла, що на вулиці немає жодної людини. Злякана, з тремтячими ногами, засапана, вона уповільнила ходу. Тепер уже немає куди поспішати, вже пізно. Так Юлія підійшла до входу будинку і, нерішуче спинившись перед дверима, натиснула ручку.

Замкнено!

Раптом їй захотілося плакати, сльози ринули з очей. Вона не наздогнала його, тепер кінець! А що, коли вона дорогою випередила Пешо? А що, як він ще не дійшов? Тоді він може кожну мить підійти і застати її тут.

Вона злякалась. Що він скаже, коли її побачить? Та що б не сказав, вона чекатиме його! Тільки чи зручно стояти отут, біля входу? Юлія оглянулась. Ще раніше, за своїх попередніх відвідувань, вона бачила, що саме проти цього будинку стояв невеличкий стародавній будиночок, схожий на мініатюрний замок — високі вузькі колони перед масивними дубовими дверима, масивні фронтони над вікнами, скульптурні фігури під дахом. Од парадних дверей збігали дуже широкі білі кам яні сходи,