Шепіт на вітрі - Алан Маршалл

Він підвівся й зник у куряві.

Наступного дня до Великого залу з усіх куточків королівства почав з’їжджатися народ: фермери й садівники, скотарі й золотошукачі. Прибув навіть сам генеральний директор компанії «Олово, мідь, цинк, свинець, золото, нафта» з дружиною й дітьми. Король підлещувався до впливового прибульця, бо покладав на нього великі надії, сподіваючись, що той знайде нафту в його володіннях. Тому й запросив генерального директора сісти з родиною в першому ряді.

Генеральний директор і сам був непоганим брехуном.

— Я маю намір запозичити кілька ідей з ваших оповідей, ваша величносте, — заявив він королю.

— Хіба я можу вас чогось навчити? — скромно промовив король. — Я лише аматор, у мене немає вашого досвіду. Але запевняю вас, хоч кого б вони виставили проти мене, — він кивнув у бік Пітера і Сірої Шкурки, які разом із горбанем Миком заходили до залу, — я все одно виграю.

Лована в цей час сиділа поруч з королевою на одному з тронів, розставлених по залу спеціально для членів королівської родини.

Король розмовляв з баньїпом, який був страшенно задоволений тим, що його хитрість зіграла свою роль і друзі пройшли до замку. Баньїп умостився на величезній колоді посередині спеціально збудованого подіуму. Поруч був трон, призначений для короля і прикрашений такою кількістю діамантів, що їхнє сяяння сліпило очі. Горбань Мик піднявся на подіум і сів на колоду поряд із банкіром, який переглядав якісь папери. Пітер улаштувався на стільці ліворуч від королівського трону.

Незабаром з’явився король і сів на троні. Він розправив своє вбрання, щільніше насунув корону на голову і прибрав урочистого вигляду.

— Вам зручно, ваша величносте? — запитав горбань Мик.

— Дуже, — мовив король. — У мене завжди краще працює фантазія, коли я сиджу на підвищенні, тому під час змагань я волію сидіти на троні.

Баньїп розгорнув пергаментний документ у палітурці з червоної шкіри й урочисто проголосив, відкриваючи турнір:

— Згідно з правилами, ви можете розповідати побрехеньки, сидячи на троні або на звичайному стільці. Ви можете брехати, сидячи верхи на коні чи якійсь іншій тварині. Можна брехати, наближаючись до судді, тобто до мене, але не віддаляючись від нього, бо я сприйматиму це як образу. Ви можете брехати…

— Досить, — роздратовано урвав його король. — Прейдімо до змагання. Я чудово знаю правила, адже сам їх писав.

— Це ви вже брешете, ваша величносте? — запитав горбань Мик, який вважав короля за дуже слабкого супротивника. Він не сумнівався в тому, що виграє в нього з першої спроби, не вдаючись навіть до хитромудрої брехні, а відбувшись лише простенькою небилицею чи звичайною нісенітницею.

— Ні, я ще не починав, — відказав король.

— Тихо! — заревів баньїп.

Публіка розсілася по місцях. Усі вболівали за горбаня Мика, сподіваючись, що він виграє в короля, бо любили Ловану й хотіли, щоб вона одружилася з Пітером.

— Отже, розпочинаємо. Король оповість свою першу брехливу історію. За побрехеньку я даватиму одне очко, потім додаватиму по одному за кожну мовлену неправду і, нарешті, десять очок — за особливо вдалу брехню.

Король відкашлявся й почав.

— Замолоду я добре заробляв тим, що збував на півдні стволи покинутих шахт для будівництва колодязів.

— Давно це було? — запитав баньїп.

— Багато років до мого народження, — відповів король.

— Чудовий вступ до брехливої оповіді. Такого я ще не чув, — сказав баньїп. — Брешіть далі.

— Ця робота потребувала великої спритності,— повів далі король. — Я мав бути гранично чесний і мати глибокі знання з математики.

— Чому?

— Треба було додавати, множити, віднімати.

— Розумію, але я хочу знати, скільки ви брали за колодязь.

— Сто доларів, — сказав король.

— Лише одне очко, — мовив баньїп.

— Чотириста доларів.

— Це краще, ще одне очко.

— Колодязі я вантажив на фургони, запряжені волами, — проводив далі король. — Вони тягли їх до Мельбурна, їм було дуже важко.

— Скільки у вас було волів?

— Двісті двадцять.

— Багато, — мовив баньїп.

— Так. Крізь ланцюг, що зв’язував волів, я просмикнув телефонний дріт від фургона до візника, якого спеціально найняв. Коли треба було зупинитися, я дзвонив візникові по телефону з фургона і він зупиняв першу зв’язку. Інші воли, коли відпускався ланцюг, теж зупинялись. Задні воли зупинялися лише через півгодини після передніх. Зупинитися негайно було неможливо. Ця система спрацьовувала досить добре, але одного разу я не зміг додзвонитися до візника, а коли, нарешті, додзвонився, воли встигли пройти десять миль.

— На мою думку, за таких умов подорожі це значна відстань, — сказав баньїп. — Кажіть далі.

— Щоранку, коли ми вирушали в путь, виникало безліч проблем, — розповідав король. — Спочатку рушали передні воли, через півгодини, коли натягувався ланцюг, стартували задні. Ми втрачали так багато часу на старти й зупинки, що я дістався Мельбурна тільки через шість місяців. Мені пощастило продати один шахтний ствол чоловікові, який хотів мати на своєму подвір’ї колодязь. І колодязь вийшов дуже гарний. Але я кинув цю справу, бо вона себе не виправдовувала.

— Це все? — запитав баньїп.

— Так.

— Чудова брехня, і найнеймовірнішим є те, що ви везли стволи на фургонах, тимчасом як могли відправити їх залізницею.

— Тоді ще не було поїздів.

— Зрозуміло. А тепер послухаймо горбаня Мика.

Старий підвівся й почав свою розповідь:

— Якось на фургоні, запряженому волами, я віз з Бурка п’ять тонн олов’яних свищиків.

— Добрий початок, — мовив баньїп, записуючи щось у