Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Розкіш! — на все горло крикнув Рук. — Яке ж бо тут усе розкішне!

— …розкішне…кішне…не…

— Еге ж, розкішне, хоробрий пане, — почувся поруч голос Гекле. — Але ж Темноліс іще й підступний. Куди підступніший, ніж ви можете собі уявити. Тож нерозумно було б привертати до себе увагу. Нам треба мандрувати тихо, тайкома — і завжди матися на бачності.

Рук неуважно кивнув головою. Вони саме мчали через пістряву галявину дрібніших дерев: росик, чиє перлисте листя вилискувало на чимраз жовтішому соняшному світлі; плакучих вербуків та соснопапороті… А дорогу їм поквапливо перебігла кумедна родина маленят: вони дріботіли довгою вервечкою, де найбільше вело перед, а найменше поспішало з самого заду, і кожне трималося зубами за хвостик того, що чеберяло попереду.

— …і ніколи не відбиватися від гурту, — знов долинув до Рука голос Гекле. Хлопець озирнувся на провідника. — Хоч би там що, ти не повинен іти сам, куди надумаєш, розумієш?

— Так, — відповів Рук. — Так, розумію.

— Хотілося б сподіватись, хоробрий пане, що ти й справді це розумієш, — похитав головою Гекле. — Він натяг віжки і зупинив свого зубощира біля старого хирлявого дерева з кількома миршавими листочками на гілках, із корою, що повідставала від стовбура і кришилася, осипаючись на землю, та з рубцями від численних бур, ударів блискавиць. — Ану потримай мого зубощира! — попросив Гекле Рука.

Рук виконав прохання. Тим часом над’їхали і Маґда з Руком. Троє Бібліотекарських Лицарів стали й зорили, як Гекле скинув заплечника, зліз своєму зубощирові на спину і сягнув до гнилого дупла, що чорніло високо на стовбурі. Ось сорокун запустив у дупло одного пазура.

Ніхто не зронив ані слова. Ніхто й не ворухнувся. Скільки вони їхали через Темноліс, Гекле безліч разів отак зупинявся, і вони затямили: їхнього провідника не можна в цей час турбувати.

Іноді він пристоював біля повалених стовбурів та відламаних гілляк і наслухав уважно: голова насторочена, пір’я настовбурчилось, аж тремтить, — після чого раптом накидався на кору і віддирав її; глянеш, бувало, на те місце, а там звиваються товсті білі хробаки! Якось він став, гребнув під собою листя і вигріб ціле гніздо червоних черв’яків, що повзали, вигиналися на всі боки. А то, бувало, клюне у м’яке порохно підгнилого сон-дерева і витягне наштрикнуту на дзьоба тучну гусеницю. І щоразу здобич опинялася в харчовому мішку Гекле.

З цікавості Стоб аж нахилився вперед.

— А що він робить зараз? — прошепотів він Маґді на вухо.

Дівчина стенула плечима.

А Гекле, відколи виліз на свого зубощира, так і стояв незрушно — тільки один його пазур ворушився, шкрябаючи. Шкряб-шкряб-шкряб! Гострий, як голка, кінчик пазура легенько дряпав набухлу кору довкола дупла. Шкряб-шкряб-шкряб!

Стоб нетерпляче труснув головою. А Рук випнув шию, щоб краще бачити.

Шкряб-шкряб.

Зненацька щось гучно зашкряботіло в дуплі, щось ясно-жовте блиснуло в отворі, й Рук аж ахнув, побачивши, як чиїсь хижі, блискучі щелепи зімкнулися довкола карлючкуватого кігтя. Однак же Гекле не здригнувся. Рук міцно тримав зубощира за упряж і невідривно стежив, як сорокун сповільна, легенько витягує гакуватого кігтя дедалі більше з дупла.

А за кігтем виринув на денне світло і цілий дупляний мешканець. Був він гнучкий, весь у лискучому панцері й членистий, схожий на низку болотяних перлин. І кожна частина тіла махала своєю парою тоненьких білих ніжок. Несподівано, чи не відчувши, що надто вже відкрився ворогові, господар дупла зажадав повернутися у спасенну темряву: він ураз скорчився і розчепив щелепи. Але Гекле виявився меткішим. Торохнувши в дупло дзьобом, він вихопив звідтіля всю тваринку — півтора кроки завдовжки! — і тіпав нею, аж поки та завмерла. А тоді, скочивши на землю і попустивши зав’язку на бесагові, кинув упольовану здобич на добуті раніше припаси.

— Ряба стонога, — похвалився Гекле. — Смакота…

— Смакота? — не повірив Стоб. — Цебто ти їх їси?

— Авжеж, їм, хоробрий пане, — запевнив Гекле. — Ліс повен їжі. Просто треба знати, де її глядіти.

Рук ізблід. Він собі гадав, ніби Гекле просто збирає цікаві зразки для колекції — можливо, з метою продати їх ученим Вільних галявин.

— Ви й справді збираєтеся спожити оту всю живину, що назбирали у свій мішок? — запитав він.

— Авжеж, хоробрий пане, — відповів Гекле з горловим смішком і, завдавши бесага собі на спину, скочив на зубощира. — Сонце вже низенько, — додав він. — Нам треба стати табором ще до настання ночі. Усі тримайтеся гурту і всі будьте пильні! Нам треба знайти якесь крислате дерево, аби перебути на ньому ніч. А тоді вже й про їжу подбаємо.

— Ти перший, — підступно запропонував Стоб, підносячи шпичку з насадженим на неї візерунчастим хробаком Рукові під самий ніс.

Рук сіпнувся, ніби от-от мав виблювати. Він був певен: щойно мить тому хробак ворухнувся!

— Не силуй його їсти, як не хоче, — сказала Маґда. — Зате у мене живіт уже до спини прилип!

— Їж-їж! — хихикаючи, підохочував хлопця Гекле. — Не бійся! Я волію споживати їх сирими, хоч і підсмажені вони не гірші на смак. Ну ж бо — воно вже не кусається!

— Я цього не певен, — заперечив Рук, тримаючи перед очима рум’яного, аж лискучого, тлустого хробака. Він заплющився, розтулив рота і відчайдушно клацнув зубами…

— Ніколи не думав, що такої заспіваю, — мовив нарешті Рук, — але те, що я їв, смакота смакотою!

— Навіть стонога? — запитав Гекле.

— Особливо стонога! — наголосив Рук, облизуючи пальці. — Я, власне, хотів спитати, чи ще не зосталося?

Гекле покопирсався у підвісній грубці.

— Ні, не зосталося, — відповів нарешті провідник-сорокун. — Порожньо, хоч покотись!

— Жаль! — разом сказали Рук зі Стобом і засміялися. На потрібне дерево наші мандрівці натрапили, коли вже