Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Ні, ні! — поступилась охоронниця-сорокуха. — Проходьте!

Вона відвела піку і поставила при боці, клацнула закаблуками і схилила голову. Гекле поминув її верхи на зубощирові. «Справжні Сестри», тримаючись якомога міцніше, коли їхніх зубощирів часом хитало, проїхали відразу ж за провідником. Рук затамував подих і тільки молився, щоб охоронниця не розгледіла нічого за окулярами, ані зачула, як гучно калатає його серце.

Отак, один непевний крок за другим, вони залишили позаду Східне сідало і в’їхали у Темноліс. Як тільки останній з них перетнув межову смугу, Гекле підострожив свого зубощира, переводячи його на шпаркий чвал. Бібліотекарські Лицарі пішли за його прикладом, і ось їхня четвірка заглибилася у великий ліс, скачучи з гілки на гілку.

— Гей-гей! — закричав Рук, переповнений радощами, змішаними з полегкістю. — Гей-гей!

— Молодці, хоробрі мої друзі! — похвалив Гекле, сміючись. — Здорово трималися.

— А ви хоробрий провідник! — відказав Рук — і глянув через плече. Сторожової вежі вже не було видно. — Удалося! — видихнув він і ну зривати з себе сорокушачу машкару, окуляри та важкі ризи.

Маґда вчинила так само.

— Нарешті! — зітхнула вона з очима, повними радісних сліз.

А Стоб скинув свою маску і задивився на неї з відстані простягнутої руки.

— Гадаю, з мене була досить переконлива Справжня Сестра, — зауважив він. — Хай навіть я сам-таки про це й заявляю… О-о-о-о-ах! — скрикнув він, бо його зубощир якраз спіткнувся, і він мало не випустив віжок із рук.

Міцно, обіруч ухопився він за віжки, а сорокушача личина вислизнула в нього з пальців і полетіла, б’ючись об гілки та відскакуючи від них, униз, на лісовий діл. І тут Стоб помітив, що всі дивляться на нього.

— Що таке? — запитав він. — Чого це ви?..

А позаду, біля сторожової вежі, сорокуха-охоронниця приймала свіжого гостя — підлітка з чорною стернею на стриженій голові, який сидів верхи на зубощирові. Він відкинув каптура назад і тицьнув перепустку охоронниці під самий дзьоб.

— Ось, дивіться, — спокійно промовив він. — Ґломґлозерська печатка Найвищого Сторожа Ночі. Тут: відбиток великого пальця Вокса Верлікса. А осьдечки ще печатка: перехрещені пір’їни Сестриць-Сорокух. Сподіваюся, для вас це досить авторитетно, га?

— Так, пане, — відповіла охоронниця, люто шкребучи одну лапу пазурами другої. Невдало складався для неї день! — А що вас цікавить?

Ксант погладив пучками стрижену голову.

— Питаю, чи не проходив тут хтось допіру?

— Троє Справжніх Сестер, пане, — відповіла охоронниця, — і з ними ще провідник-сорокун.

— Хм-м, — хмикнув хлопець. — А чи не казали вони, куди путь верстають?

— Збирати матеріали для побудови гнізда, — не задумуючись, відповіла сорокуха.

Ксант тільки пирхнув.

— Аж на Вільні галявини, либонь? — припустив підліток.

Охоронниця збентежено схилила голову набік.

— Ба ні, сорокухи на Вільні галявини не ходять, — заперечила вона.

— Авжеж! — погодився Ксант і, відвернувшись від неї, смикнув за віжки. Зубощир-скрадайло рохнув, нюхнув повітря і помчав геть, стрибаючи з гілки на гілку.

Ксант твердо тримався курсу. І не озирався назад.

Четверо верхівців усе скакали й скакали у глиб лісу, скакали невтомно, аби хутчій опинитися чимдалі від Східного сідала. Вітер свистів у їхньому чубі, й нутрощі підступали до горла, коли їхні зубощири — несхибні, проте навальні, аж дух захоплювало! — шугали з гілки на гілку поміж дерев; тож-бо Стобові, Маґді й Рукові нічого не лишалось, як щосили триматися за віжки. Понад годину мчали вони отак без передиху, не сходячи на землю. Десь аж надвечір Гекле дав нарешті знак, мовляв, уже можна спокійно спускатися з верховіть.

— А ти певен? — тривожно перепитав Стоб. — Тут немає чав-чавів?

— Чав-чави рідко так віддаляються від сідал, — запевнив його Гекле. — До того ж ви досі, певно, потомилися. По землі їхати куди легше.

Ні Маґду, ні Рука не треба було припрошувати двічі. Обоє знемагали від такої гойдливої, труської їзди. Різко копнувши своїх «плигунів» закаблуками в боки і смикнувши віжки донизу, вони почали довгий спуск до лісового долу.

Гекле їхав за ними. А Стоб, пересвідчившись, що нічого страшного з товаришами не скоїлося, і не бажаючи відставати, спускався зразу ж за їхнім провідником.

Рук невдовзі пристосувався до ритму рухів свого зубощира, що рівномірно, стрибок за стрибком, мчав уперед.

— Аж не віриться! — загукав він до Маґди. — Стільки довгих років пронидіти під землею. Знаєш, мені чи не щоночі снився Темноліс. І ось я в ньому! — Він зітхнув. — Тут іще дивовижніше, ніж я собі уявляв!

Із землі, мов величезні колони, виганялися вгору товстеленні вікодавні дерева. Деякі стовбури були ребристі, інші — жолобчасті, ще інші — вкриті великими бульбуватими нароснями та вузлами, але всі до одного зносилися у височінь, вихоплюючись крізь зеленасте, тіняве повітря до світла, розлитого десь там нагорі, над густою листяною стелею. Подекуди дерева росли рідше, і тоді поміж них пробивалися зверху сліпучі стовпи соняшного світла, сягаючи долу, і спонукаючи до росту всілякі кущі та чагарники. Скрізь бриніли на вітрі-тиховії дерикущі, розпукувалися схожі на мушлі квіти чагарів-черепашників, а плющ-волохань обкручувався спіралями довкола товстих стовбурищ і блискотів, мов парча. Скачучи, Рук загледів ген-ген ліворуч галявину сон-дерев, що мерехтіли такою звабливою бірюзою.

— Що за краса! — вигукнув він.

— …за краса! — озвалася луна.

У найближчому кущі щось гарячково зашаруділо, і краєчком ока Рук примітив там якийсь рух. Він озирнувся і побачив дрібненьке пухнасте звірятко з темно-синьою вовною та великими зляканими очима: зробивши кілька стрибків по зарослому травою ґрунту, воно скочило на високого світляка і хутко подерлося вгору, до рятівного верховіття.

— Дикий лемкін! — вигукнула Маґда. — Ой, як мило!

Дубові дзвіночки