Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

— Це як подивитися. Не все, що існує, можна побачити оком. Поряд з нами є двері, що ведуть в інші виміри, але людям не дано їх розгледіти. За допомогою корони давні королі мандрували іншими світами.

— Нам би ця корона дуже згодилася, — мрійно зітхнула Липочка. — А де вона зараз?

— Якщо не перебиватимеш мене, про все дізнаєшся, — сказала Августина і повела далі: — Гноми викували меч і корону. Ельфи нанесли на них руни, а дракони загартували своїм вогнем. Увібравши силу трьох рас, ці святині мали величезну силу. Меч навіть скелю різав, як масло. Але він підкорявся далеко не кожному. Королем у Вернисвіті ставав той, кого меч визнавав за свого господаря. Герой мав бути не лише сильним і сміливим, а й з добрим серцем. З такою зброєю один міг вистояти проти цілої армії, якщо наставала потреба захистити рідну землю. Але якось король, засліплений своїми перемогами, використав меч не для захисту, а для нападу. На лиходія чекав страшний кінець. Меч перестав підкорятися людям, і епоха давніх королів відійшла у минуле.

— А де цей меч зараз? — запитала Липочка.

— Ніхто не знає. На згадку про цю легенду на головній площі міста стоїть пам'ятник: величезний камінь, з якого стримить руків'я меча. Його так уміло витесано, що здалеку здається, ніби в граніт, насправді, увігнали клинок.

Дівчинка, затамувавши подих, слухала розповідь. Коли Августина замовкла, Липочка смикнула її:

— Бабусю, а що трапилося з короною?

Яків Еммануїл Феліциус був обурений. Він уже півгодини ганяв залізний обруч і гримів з усієї сили, але ніхто не звертав на нього уваги, наче бабуся й онучка оглухли на всі чотири вуха. Утративши терпець, дракончик покотив залізяку прямісінько Липочці під ноги.

— Облиш. Мені зараз не до гри.

Дівчинка відмахнулася від дракончика. Він ображено засопів, а Липочка знову обернулася до бабусі.

— Корона теж зникла? — перепитала вона.

— І так, і ні. Кажуть, вона у всіх перед очима, але її ніхто не бачить.

Феліциус втомився від пустопорожньої балаканини. Він видихнув язичок полум'я, обпаливши Липочці ногу.

— Ай! Ти що робиш?! — обурилася дівчинка.

— Ось бачиш, він ще маленький, а з ним уже не можна дати ради. Не знаю, чи розумно брати в дім дракона, — похитала головою Августина і схилилася над опіком.

Шкіра злегка почервоніла, але серйозної шкоди не сталося. Раптом Августина зблідла і похитнулася.

— Бабусю, що з тобою? — занепокоїлася Липочка.

— Це… Це… Не може бути… — незв'язно забурмотіла старенька.

— Скажи, що сталося? — Липочка не на жарт злякалася.

Замість того, щоб відповісти на питання, бабуся заговорила незнайомою мовою.

У Липочки по спині пробігли мурашки. Якщо вже у бабусі з її розсудливістю ум за розум заходить, то справи були зовсім кепські. Феліциус щось пропищав. Виглядало це так, ніби вони розмовляли один з одним. Але далі сталося найдивніше. Бабуся приклала руку до лоба, потім до серця і церемонно вклонилася маленькому драконові, а той роздувся від важності і описав у повітрі хитромудру фігуру хвостом.

Іншим разом ця сцена насмішила б Липочку до сліз, але зараз їй було не до сміху. Вона почувала себе єдиною розумною істотою на цьому зібранні божевільних. Дівчинка прислухалася, чи всі клепки на місці у неї в голові.

— Яків Еммануїл Феліциус воістину незвичайний дракон. Він знайшов корону давніх королів, — урочисто оголосила старенька чарівниця і підняла обруч.

У її очах читався такий захват, немов пом'ята залізяка була шедевром ювелірного мистецтва. Божевілля було навіч. Липочка визнала за краще залишити бабусині слова без коментарів.

— Ти не рада? — запитала Августина.

Липочка видушила із себе криву посмішку.

— Ну так. Феліциус її вже півгодини тут ганяє. Цікаво, як вона взагалі сюди потрапила.

— Корона зберігалася в скарбниці з часів давніх королів, але знайти цю найбільшу коштовність міг лише той, чиї предки працювали над її створенням, — пояснила Августина.

Липочка чула, що з божевільними краще не сперечатися, тому вирішила підіграти бабусі. Вона взяла залізячку в неї з рук, зробила вигляд, що з цікавістю роздивляється надряпані на ній значки. Августина не встигла й оком змигнути, як онучка насунула обруч собі на голову.

У ту ж мить Липочка зрозуміла, що теж розгубила останні клепки в голові. Між кутими скринями, де тільки що була глуха стіна, виникли дубові двері з химерною мідною ручкою у вигляді грифона.

— Ба, ти теж це бачиш? — пошепки запитала Липочка.

— Двері в інший світ, — у відповідь прошепотіла Августина.