Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— Я нічого не можу вдіяти, — у відчаї заревів Кресп. — Допоможи мені! Виведи мене звідси!

Не мовивши ні слова, Оксамитовий Лицар підійшов до лабіринту. Він улучив момент, коли Кресп опинився навпроти нього, простягнув довгу руку й схопив його за комір. Тоді підняв якомога вище, й після цього бурґомістр стомлено опустився на лаву.

Оксамитовий Лицар лишився стояти на місці, не зводячи погляду з лабіринту.

— Овва, — лише й сказав він. Потім зненацька обернувся до Креспа: — Ти тут сам?

Кресп здригнувся.

— Думалося, що сам, — відповів він. — Але, перебуваючи в тій пастці, я добре чув чийсь сміх. — Він нажаханими очима подивився на лабіринт. — Напевно, хтось жартує!

Оксамитовий Лицар окинув поглядом церкву, пройшовся трохи вперед, а тоді назад поміж рядами лав. Він дуже пильнував, щоб не потрапити в лабіринт. Потім звів очі вгору й пильно обдивився галерею, де вже давненько за балюстрадою ховалися Фелікс та Фабіан. Тоді насунув білого капелюха на потилицю й почухав лисе тім’я.

Фабіан зиркнув на Фелікса й, на свій подив, побачив, що ангел став світитися. З його маленького тіла заструменіло дивовижне синє світло, а на чолі з’явилася вертикальна зморшка. Вигляд у нього був сердитий, не роздратований і невдоволений, як завше, а розгніваний до краю. Оксамитовий Лицар, напевно, помітив те синє світло, бо не відводив погляду від місця, де сиділи Фабіан і Фелікс.

— Можливо, й жартує, — урешті-решт повагом сказав Оксамитовий Лицар. — Але не так, як ти собі гадаєш.

Бурґомістр підвівся й, здригаючись, пішов до виходу.

— У кожнім разі я хочу звідси вийти, — сказав він. — І більше моєї ноги тут уночі не буде! Розгадуйте свої загадки самі!

І, жбурнувши щось на підлогу, він зник за дверима церкви.

Оксамитовий Лицар лишився стояти і ще якусь мить дивився в той бік, де сховалися Фабіан і Фелікс.

Потім крутнувся на підборах, підібрав те, що пожбурив Кресп, і подався за ним слідом. Важкі двері з рипом зачинилися.

8

Як тільки після того рипу вляглася луна, Фелікс скочив на балюстраду. Він і досі випромінював світло. Фабіан не зводив із нього переляканих очей. Чого він так розгнівався? Здавалося, ангел забувся про все навкруг себе, забувся про Фабіана, що все ще ховався біля підніжжя колони. До нього долинуло Феліксове мурмотіння:

— Що ж. Виходить, я мав рацію. А хай йому абищо!.. Цей іспит буде важчий, ніж мені гадалося. Але я так легко не піддамся!

При цьому він кинувся вниз і мовчки й бездумно став кружляти по церкві. Принаймні у Фабіана склалося таке враження. Хлопець звівся на рівні й визирнув із-за балюстради. Тепер ангел облітав колону з ангелами, по черзі придивляючись до кожної скульптури. Потім він метнувся до тих двох ангелів, що звисали зі стелі обабіч нефу. То були прекрасно вирізьблені з дерева скульптури, пофарбовані свого часу в яскраві кольори. Нині вони вже потріскалися від давности, хоча й досі можна було уявити, як розвівалося їхнє розкішне золотисте волосся та як пашіли й золотіли їхні крила. І ці ангели, й кам’яні скульптури на колоні були гордістю храму.

— Анаїле! — крикнув Фелікс і дав лівому ангелові хрущика. — Прокинься!

Потім він під прямим кутом підлетів до ангела, що містився з протилежного боку.

— Камаїле! — крикнув він там. — Аго-го-гов!

Потім покружляв, як бабка, далі й сів посеред двох каплиць, що стояли перед вівтарем.

— Сакиїле! Спускайся вниз! Благовіснику Ґабриїле, покажися! — крикнув він у бік Вовчої каплиці.

Тоді обернувся лицем до каплиці Фенріса:

— Касиїле, струсни крильми! Рафаїле, чільнику всіх ангелів-охоронців, мені потрібна твоя допомога!

Фабіан підійшов до того боку галереї, що був коротший, і перехилився через парапет, щоб стежити за Феліксом. Він добре бачив, що той аж посинів од гніву.

Зненацька Фабіан перелякано заціпенів. Ті дві скульптури ангелів, що висіли у нефі, заворушилися й залопотіли крильми. Хлопець відчув силу атмосферного тиску, а разом із тим і невимовно прекрасні пахощі, яких йому ніколи не доводилося знати. У церкві запромінилося якесь золотаве світло, і ті два ангели відірвалися від балок, де вони висіли, полинули вниз до вівтаря і м’яко опустилися біля Фелікса. Вони були у блискучому вбранні, у вінках із квітів на головах і такі красиві, що несила було на них дивитися.

Фабіанові очі заслали сльози. Невже він спав? Ба, це було найреальніше видовище за все його життя. Як тільки хлопець побачив, що з кожної каплиці вийшло по два великі ангели, серце в нього закалатало, мов у зайця, і мало не вистрибнуло з грудей. Зараз довкола Фелікса стояло шість ангелів. Ті четверо, що були з каплиці, мали здоровуцькі крила з павичевим оком на перах. Вони скидалися на крила велетенських метеликів.

І ось один із них — той, кого Фелікс назвав Рафаїлом, і хто, очевидно, був найголовніший — запитав:

— Що ти хочеш, Феліксе? Навіщо ти знов згукуєш нас усіх на раду? Ми ж із тобою щойно говорили!

Світло дісталося й до Фабіана. Рафаїл належав каплиці зі склепом Фенріса. Виходить, це з ним Фелікс говорив, коли Фабіан зайшов у церкву. Фелікс виструнчився й віддав честь.

— Мені шкода, патроне, — відповів він. — Але мені дозволили вдаватися за порадою щоразу, як тільки я відчую, що хтось зі мною несправедливо обійшовся. І ось тепер я це відчуваю.

Рафаїл дивився на нього й супив чоло.

— Бачу, — сказав він. — Ти палаєш сліпучо-синім гнівом. То сила, якою треба користуватися з обачністю, бо вона може бути жахлива!

— Я думав, що складатиму простий і легкий іспит. Ніхто не попередив мене, що я стрімко впаду вниз від лиховісних думок, утрачу хист літати й змушений буду просити допомоги в простих смертних. Звісно, я навів у всьому лад. Одначе, здається, мені нелегко буде впоратися з Асмодеусом! Якщо то були його думки, то нема нічого дивного, що я гепнувся додолу! — І з Фелікса посипалися сліпучо-сині іскри.

Фабіан повністю забув про страх. Тепер у нього з’явилося багацько-пребагацько запитань. На свій подив він почув, що ангели сміялися. Сміх ангелів. Він був не такий приглушений, як у Фелікса, але й не такий, як людський. Здавалось, що під склепінням дзвеніла якась пісня. Одна її строфа, проникнувши в дзвіницю, вдарилася об найменший дзвін, і він озвався кришталево-чистим звуком, який із тремом розлігся по церкві.

— Не дивися так люто, Феліксе, — сказав Анаїл і поплескав Фелікса по руденьких кучерях. — Напевно, ти таки дістанеш легенького прочухана, оскільки