Сестри-вампірки 3 - Надя Фендріх

«Прекрасно!» – подумав Дірк, але тут же згадав, де він, і зрозумів, що нічого прекрасного в тому, що відбувається, немає – навіть навпаки.

– Ні-ні-ні! Забирайся геть, місяцю!

Та ще нікому не вдавалося зупинити сонячне затемнення. Місяць невблаганно рухався, дедалі більше затуляючи собою сонце і поглинаючи сонячне світло. Але ж без світла, розумів Дірк, плану Сільванії не судилося здійснитися.

– Ні-ні-ні-ні-ні! Що за неподобство! Зараз – опівдні! Опівдні повинно світити сонце, і місяцеві тут не місце! Згинь, противний місяцю!

Цю ж мить місяць повністю затулив сонце. Чорний замок знову поринув у темряву, яка після променів сонячного світла здавалася в мільйон разів чорнішою. Дірк ван Комбаст прислухався. Ну нарешті! Поблизу почулися кроки. А в темряві коридору з’явилися обриси Даки і Сільванії. На руках у Сільванії лежав Франц.

– Слава Богу! – вигукнув Дірк.

Сестри майже встигли добігти до слухового вікна, але тут перед ними виросла Антаназія. За її спиною стояла варта замку на чолі з дещо засапаним Уріо. Четверо охоронців оточили Сільванію і Даку, двоє інших схопили мисливця за вампірами.

– Розумно, дуже розумно, – сказала Антаназія. – Ваш план мав спрацювати. Але цього дня – Неро Соляріс. – Вона зло розсміялася. – Час, коли ніч перемагає день, а темрява поглинає світло.

– Це називається сонячним затемненням, – зауважив Дірк ван Комбаст.

– Саме так, – кивнула Антаназія. Її трохи дратував цей розумник. – Можна і так сказати. Раз на 375 років настає доба, коли рівно опівдні Чорний замок занурюється в темряву. Мало хто знає про це. І ви, на ваш жаль, не з-поміж них.

Дака і Сільванія дивилися на Антаназію повними ненависті очима.

– Ваш брат – мій, – безапеляційно заявила правителька Трансільванії.

Франц пукнув.

Прощавай, Антаназіє!

Варта втягла Даку, Сільванію і гер ван Комбаста до Тронного залу. Дака і Мурдо встигли обмінятися сумними поглядами.

Антаназія знову посіла місце на троні. Франц сидів у неї на колінах.

Гості про щось стривожено перешіптувалися.

– Тиша! – змусив їх замовкнути Уріо. – Хто базікатиме – вилетить із церемонії!

Запанувала напружена тиша.

– Продовжимо церемонію, – тихо промовила Антаназія.

Уріо озирнувся, шукаючи Корону Забуття, і побачив, що вона досі красується на голові у Бодо.

– Татусю? – запитав вартовий Уріо, коли той підійшов зняти з нього корону.

Роздратовано пустивши очі під лоба, Уріо зняв з голови Бодо корону, повільно підійшов до трону і шанобливо вклонився пані.

Рука Антаназії з короною зависла над головою Франца. Але тут у справу втрутилася Дака.

– Ви думаєте, що можете брати все, що вам тільки заманеться? – гнівно закричала вона. – Думаєте, що можете ось так просто взяти і зруйнувати родину. Не вийде! Ви не зможете силою тримати Франца у себе! Рано чи пізно він згадає про свій дім і захоче повернутися до своєї сім’ї. До нас!

Забувши про страх, Дака зухвало глянула в очі Антаназії. Але жоден м’яз на обличчі правительки не смикнувся.

– Це – Корона Забуття, – повідомила Антаназія крижаним голосом. – Вона стирає всі спогади. Абсолютно не важливо, чого хоче Франц. Коли я надягну йому на голову корону, – як того вимагає найдавніший трансільванський ритуал, – новий володар Трансільванії забуде свою родину. Забуде назавжди і ніколи не згадає. Його минуле буде безповоротно знищено.

– Але ж ми його не забудемо, – твердо промовила Сільванія. – Ми не залишимо нашого брата і будемо любити його завжди. Чуєте? Завжди!

Кишеня Дакиних джинсів заходила ходором. Дака зрозуміла: Карл-Хайнц подає їй знак. І вона відразу ж здогадалася, який. Вона поклала руку до іншої кишені і, витягнувши звідти скриньку із забороненої кімнати, завела її.

– Хай будуть темні сили з правителем Трансільванії! – вигукнула Антаназія, продовжуючи церемонію.

– Хай будуть темні сили з правителем Трансільванії! – відповіли їй гості.

Антаназія занесла руку з короною над головою Франца, але раптом завмерла. У Тронному залі пролунали звуки колискової «Схід Місяця».

Уріо зашипів. Гості здивовано прислухалися до мелодії.

Антаназія озирнулась навкруги і, побачивши в руках у Даки скриньку, завмерла. Це ж була її скринька!

– Місяць на небі блищить, жодної хмарки нема, – заспівала Дака, дивлячись Антаназії просто в очі.

– Безліч зірок мерехтить, – підхопила Сільванія.

У темних, наче ніч, очах Антаназії заблищали сльози.

Сестри підійшли ближче.

– Туман обгортає поля… – продовжили вони хором.

– Дракула забирай! Звідки вона у вас? – запитала Антаназія, кивнувши на скриньку. Рука з короною безвольно опустилася вниз, по блідій щоці скотилася сльоза.

Вампіри загули: жоден з них досі ніколи не бачив, щоб Антаназія плакала.

– Ви згадали їх?

– Так, – прошепотіла Антаназія.

– Ви колись були людиною, – продовжувала Дака.

Антаназія кивнула. Дака простягнула їй скриньку, промовивши:

– І ця скринька – ваша.

Антаназія знову кивнула.

– Мені подарували її на день народження, – тихо сказала вона. – Мені тоді виповнилося дев’ять років. Пам’ятаю, ми від душі веселилися. – Вона зітхнула. – Я не завжди була такою, як зараз. Колись я теж була звичайною людською дівчинкою. І у мене була родина: тато, мама, сестра Вікторія і брат Отто. – Антаназія на мить замовкла. – Їх уже давно немає на цьому світі. Але я дуже за ними сумую.

Антаназія з ніжністю подивилася на Франца. По її щоці знову збігла сльоза.

Розповідь правительки до глибини душі зворушила гостей. І навіть мисливець за вампірами, котрий зазнав і побачив на своєму віку чимало, потайки змахнув сльозу.

– Я забула, що у мене в грудях є серце… – продовжувала Антаназія. – Я давно вже забула, що є щастя, любов, туга, біль.

Вона простягла Сільванії Франца.

– Azdio, малюче, – ніжно прошепотіла Антаназія йому на вушко.

Дака взяла Франца на руки і міцно-міцно його пригорнула. Сільванія погладила його по голівці. І не було зараз у світі нікого, хто був би щасливіший за цих трьох.

– Дякую, – прошепотіла сестрі Дака.

Сільванія здивовано подивилася на сестру.

– Дякую, що не залишила мене тут саму! Вибач, що наговорила тобі тоді дурниць, – сказала Дака.

– Та ну тебе, – відмахнулася Сільванія.

– Ніяка ти не боягузка. Ти дуже смілива. Без тебе я б ніколи не впоралася!

Сільванія усміхнулася.

Антаназія стояла поруч і розчулено слухала їхню розмову. В її очах досі кипіли сльози. Уріо простягнув господині носовичок. Мовчки подякувавши йому, Антаназія взяла хусточку і, гучно висякавшись, поклала голову на плече своєму вірному служникові. Уріо зашарівся. Нарешті крижане серце Антаназії розтануло, і вона відповіла на його почуття! Решту дня вони провели, тримаючись за руки.

Гості церемонії радісно посміхалися. Ніколи ще коронація не проходила так зворушливо по-сімейному. Та й до того ж, Антаназія розумна, нечувано вродлива і могутня. Нехай собі й далі править Трансільванією, а маленький Францокс – вирушає додому і там кидає свої бомбочки-смердючки.

Лише один Бодо не розумів, що коїться навколо. Побачивши Ізеля, він підбіг до нього і довірливо запитав:

– Ти мій татко?

Ізель спершу здивувався, що це сталося з його напарником, але відразу знайшовся, що відповісти.

– Так-так, я твій тато. І тепер ти робитимеш усе, що я скажу, адже ти слухняний хлопчик, чи не так?

Бодо кивнув, а Ізель посміхнувся.

Розставання