Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— Я ніякого слідства не проводила, — сказала вчителька. — Для мене дуже важливо, щоб винуватець признався сам.

— Я не можу признатись, бо це не моїх рук діло, — майже урочистим тоном виголосив Богдан і сів.

Суперечки в класі не вщухали. Останні не дуже численні союзники Ліпки потроху складали зброю. Навіть Казик махнув рукою і написав на видертому із зошита аркуші сповнені гіркоти слова: «Богдане, здається мені — це все-таки ти. Признайся, старий, бо справа починає смердіти більше, ніж той твій пацюк». Він кинув записку в напрямку адресата, і саме в цю мить підвівся Адам. Всі розмови, всі перешіптування урвалися так раптово, ніби хтось відтяв їх гострою шаблею.

— Я хотів би сказати дещо про цю справу, — промовив Адам, усміхаючись до Ліпки.

— Я знаю, хто підкинув у шухляду того пацюка.

— Хто? Зараз же кажи! Звідки ти знаєш?

— Мабуть, він жартує!

— Він будь-що хоче вигородити Ліпку!

— Тихо, хай каже!

Збуджені вигуки перекочуються через клас грізною лавиною.

— Ну, Гаєвський, кажи, — заохочує Адама Бродзіцька. — Тільки пам’ятай: звинувачення без доказів — теж злочин.

— Я знаю. В мене є докази. Пацюка підкинув Антоній Випих з 2-Б.

Адам нетерпляче чекав на повернення батька. Гаєвський ще вдосвіта поїхав до Любліна в службових справах. І ось уже вечоріє… Все, що Адам приготував попоїсти, геть вистигло. З чайником клопоту не буде — вода в чайнику весь час гаряча, але деруни! Деруни, що їх він насмажив, до крові поранивши руки гострою тертушкою і обпікши пальці гарячим жиром, зовсім втратили апетитний вигляд. Зараз вони схожі на старі підметки.

Хтось біжить по сходах. Адам відчиняє двері й чекає на порозі. Хвилину радісного напруження змінює раптове розчарування. Замість батька він бачить Ліпку.

— Це я…— повідомляє Богдан і, бачачи не вельми радісний вираз на Адамовому обличчі, додає: — Я лише на кілька хвилин.

— Заходь… Я дуже радий. Оце тільки за батька непокоюсь. Він уже давно мав би повернутися.

Богдан заходить до кімнати, чекає, поки Адам зачинить двері Виймає з кишені чудовий складаний ножик. Колись виміняв його в якогось філателіста-фанатика за три серії аргентінських марок.

— Хочу тобі віддати. Ти глянь, який ніж! А ось тут написано по-німецьки, що не ржавіє. Три леза, штопор, шило дірки проколювати.

Міг би й не вихваляти, адже Адам кілька разів уже бачив цей ніж. Він мріяв про такий ножик, але мрії ці були, ясна річ, нереальні…

— Візьми, я хочу зробити тобі подарунок.

— Не можу, Богдане. Справді не можу.

— Я маю право зробити з цим ножиком усе, що мені заманеться. Це ж моя власність. Колись я думав, що він придасться мені в моїй подорожі до Америки. Подорож не відбудеться, все пропало, але ти врятував мою честь. Та навіть і не про цей рятунок ідеться… Я не дуже боявся кари, слово честі. Адже вони тільки підозрювали мене… Тож річ не в карі, а в тому, що ти тоді мені повірив. Я сказав: Адаме, це справді не моя робота, ти мені віриш? Ти нічого не відповів, а думав так, як треба. Як не візьмеш ножика, до самої смерті буду на тебе гніватись. Я ж знаю — він тобі подобаються. Скажи, хіба не гарний?

— Дуже гарний. Але…

— Ніяких «але», це «подарунок від товариша. Можеш завжди на мене розраховувати.

Адама так зворушив подарунок, що на якусь мить він навіть забув про батька. Зате згадав про деруни. Він поставив їх на стіл, притрусив цукром, підсунув тарілку до Богдана.

— Покуштуй, це я сам насмажив. Натер картоплі, всипав борошна, навіть яйце вбив.

— Страх як люблю деруни! — усміхається Богдан і починає наминати вечерю, приготовану для Гаєвського-старшого.

На сходах чути тупіт табуна диких коней. Тупіт, якесь іржання й голосне сапання. Стіни будинку протестують щораз відчутнішим тремтінням. Якщо коні не стишать свого шаленого бігу, ветха кам’яничка, в минулому розхитана вибухами бомб, може швидко розвалитися. Богдан і Адам — чудові знавці таких чвалів, по ударах копит вони безпомилково розрізняють породу коней.

— Наші хлопці йдуть…— каже Богдан.

Заскавучали від болю двері. Їм завторував вигнутий від старості та хвороби струхлявілий одвірок.

— Привіт, Адаме! О, і Богдан з’явився… А ми були в тебе…

Всі прибігли сюди. Навіть Казик Врубель, який о цій порі не дуже охоче покидає рідну домівку. Усміхнені, веселі й водночас ніби трохи урочисті. В школі Адам розповів їм, як йому стало відомо ім’я того паршивця з 2-Б; знали вони також, що капітан Антось надумав не тільки скомпрометувати Богдана, а й помститися всьому класові, в якому Справедливі мали дуже великий вплив. Свій диявольський задум капітан Антось виплекав одразу ж після програної над річкою битви. Біжучи від кладки, він по дорозі знайшов дохлого пацюка. Саме тоді і сяйнув у нього в голові жорстокий план помсти.

Справедливі знають про вчинок Антося Випиха, бо він сам признався. Директор припер його до стіни, і капітан здався в процесі слідства. Але Справедливі не знають усіх подробиць операції, так винахідливо проведеної Адамом. А це ж найважливіше, це так чудово, що вони повинні дізнатися про кожну деталь. У них навіть виникли серйозні сумніви, чи зміг би славетний Шерлок Холмс за такий короткий час знайти винуватця. До того, Холмс завжди мав помічника — кмітливого й досвідченого Ватсона. Адам же діяв сам один. Без Ватсона і навіть без Казика Врубеля… Хлопці посідали, де хто міг, і зразу ж посипалися запитання.

— Як ти до цього додумався? Як тобі спало на гадку, що це хтось із 2-Б? Ти застосував силу, чи взяв їх хитрістю? І невже ми їм подаруємо цю образу?

— Пригощайтеся дерунами, — не квапився з відповіддю Адам. — Здається, Богдан там іще щось залишив…