Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— Чи машиністові дозволено так швидко їхати? Це ж не гоночний автомобіль, а солідний державний поїзд.

Ластатий теж почував себе не дуже впевнено, але, намагаючись не показати цього, почав кепкувати з перестрашеного Казика.

В купе стало дуже незатишно. Над головами тьмяним жовтим світлом загорілася плоска, немов приклеєна до стелі лампочка. Світла від неї було стільки, що обличчя хлопців ледве виднілись. Зате гуркіт поїзда став майже оглушливий. Від стукоту коліс, вищання, тріску, скреготу, які, здавалося, навічно оселилися в цих старих коробках, в головах у хлопців гуло, як у вуликах.

Ніхто не міг заснути. Може, через цей страшний гуркіт, а може, тому, що в першу ніч подорожі важко заснути від напливу вражень і розбурханих думок.

Учитель Микула непомітно приглядався до хлопців. Мабуть, він їх розумів. Повернувшись до Адама, який сидів біля самого, вікна й замислено дивився в чорну пітьму, вчитель спитав:

— Адаме, коли ти востаннє був у Варшаві?

— В березні сорок п’ятого…

— Це вже понад три роки тому. Впізнаєш своє місто?

— Тоді впізнав, то, певне, і тепер упізнаю.

— Отже, знову туди вертаєшся…

«Я знову туди вертаюсь, — думав Адам. — Все там тепер, певно, змінилося. Можна пройти тротуаром і не спіткнутися об купу битої цегли. Я знову туди вертаюсь… Тепер подорожую в чудових умовах. В купе сиджу, всі вікна цілі. А тоді… Спершу я майже три дні їхав з Гожковиць до Колюшок, потім у Колюшках цілий день чекав на якийсь випадковий поїзд…»

— Розкажи, Адаме, як тоді було, коли ти вернувся, — попросив Ягелло. Він вважав, що справжній письменник повинен раз у раз. розпитувати про все цікавих людей.

— Ні про які страшні речі я вам не розказуватиму, але одна трохи кумедна пригода мені трапилась тоді… Це було в Колюшках. Перший етап подорожі вже був позаду. В Гожковицях я чекав на поїзд аж три дні. І не я один. З навколишніх сіл плавом пливли до станції юрби варшав’ян. Наче на прощу. Вздовж колій розкладали вогнища. Вночі навіть красиво здавалося. Але тільки здалеку. Звідти, звідки добре не видно було цих обірваних, голодних людей. Начальник станції, здоровенний, схожий на цигана чоловік, тинявся серед людей, які тупцяли, стараючись зігрітися. Всі питали його про одне й те саме — коли буде поїзд. А він відповідав: «Я не святий дух. Дзвонили, що вже вийшов з Радомська. Як прийде, то й буде».

Нарешті прийшов цей довгожданий поїзд, і йому вдалося дотягтись до Колюшок. Там нас висадили. До Варшави — палицею докинути. Я замерз і пішов погрітися в зал чекання. А там людей— як оселедців у бочці. До мене підсунувся якийсь дідок. Він так довго дивився на мене, що я зрештою почав дратуватись.

— Сам подорожуєш, парубче? — по-змовницьки підморгнув дідок.

— Сам. Л хіба що?

— Та нічого. Так собі питаю.

Непроханий, вмостився біля мене на лавочці з цегли.

— Народ пливе й пливе, — зітхнув він. — Кожен хоче вернутись до свого. Тільки що там лишилось? До чого вертатись? Л ти, хлопче, де жив?

Я сказав, що жив на Жолібожі, а потім на Маримонті. Він, виявляється, знав ці місця, особливо Маримонт — район для бідних. Його дочка там жила. Під самим лісом.

Потім він розповів, що його дочка померла, що врятувалась тільки онука, а сам він їде до Варшави, аби знайти сякий-такий куток для житла. Він спитав, чи є в мене батьки і чи я курю, а коли я сказав, що ні, він зрадів і похвалив мене: «Порядний хлопець. Добре вихований. Коли хто добре вихований, то його ніяка війна не зіпсує».

Цей дідок дуже мені сподобався. Я полюбив його з першої хвилини. Мабуть, він це відчув, бо незабаром дістав з кишені фотографію, загорнуту в німецьку газету. То була його донька. Крися її звали. Розхвалював він її аж до небес. Погомоніли ми з ним іще годину про Варшаву, про повстання, а потім захотілося мені спати. Я попросив, щоб він мене розбудив, коли прибуде поїзд. Дідок поплескав мене по плечу й сказав, щоб я спав спокійно, а він пильнуватиме. Я розплющив очі в ту мить, коли він підводився. «Поїзда ще нема, — швидко сказав він. — Піду розпитаю в начальника… а ти постережи мені місце».

Я стеріг. Навіть посварився з якимсь типом, що хотів умоститися на моїй цегляній лавочці. Стеріг я доти, аж доки засунув руку в кишеню й помітив, що десь ділися мої гроші. Я — шукати. Раз, другий усе перемацав. Так шукати можна було й до другого пришестя. Хоч сядь та й плач. То були всі мої гроші. Все моє багатство. А дідок зник, як у воду впав. Тоді я розказав про все міліціонерові з червоно-білою пов’язкою на рукаві. Він лише головою похитав: кілька днів дідок сюди й носа не покаже. На цю розповідь про дочку спіймалось уже, мабуть, душ із десять.

Поїзд прибув до Варшави зразу ж після заходу сонця. Хлопці йшли до залу чекання голодні й невиспані. Казик заточувався, як сновида, і, певне, не зовсім усвідомлював, де він зараз с. На сірому, не дуже показному будинку виднівся скромний напис «Варшава-Східна».

Зайшли в похмурий зал і зразу ж згадали нічну розповідь Адама про вокзал у Колюшках, ущерть набитий пасажирами. Тут теж яблуку ніде було впасти. Декотрі спали долі, поклавши голови на валізи, клунки, вузли. Тхнуло прокислим пивом і потом. Було так брудно, що хлопці просто не знали, де поскладати свої спеціально на цю подорож випрані й вичищені рюкзаки.

Не дуже гостинно зустріла їх Варшава, але хлопці не були ні здивовані цим, ні розчаровані. Адам устиг приготувати їх до всього. Стільки разів розповідав про ту мертву пустелю, якою була Варшава в сорок п’ятому році,