Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:

— Хто це зробив?!

Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.

— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.

Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:

— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!

Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.

— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.

— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.

— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.

На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, — це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.

Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…

Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:

— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…

Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…

— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.

Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.

— Там… там воно… я його не чіпатиму!

Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.

— Пацюк! Здоровенний який!

— Наче кіт!

— Бридкий дохлий пацюк!

— Це вже не жарти, це неподобство!

— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!

А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.

— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.

— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.

У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.

Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.

І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:

— То хто ж це все-таки зробив?

Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.

— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.

— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..

Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.

— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?

— Звідки я знаю! — знизує плечима Богдан. — Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.

— Зізнайся, Ліпко! — вихоплюється раптом Лясковський, — Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.

— Закрийся! — гарчить Богдан, наче злий пес. — У чому я маю зізнаватись?

Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:

— Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю — винуватець зізнається сам.

І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.

З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:

— Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі — я не маю з цим нічого спільного!