Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
Тож спостерігач закотив холошу і, зціпивши зуби, спостерігав, як набрякає його нога.
Дід Овсій помацав її і співчутливо похитав головою.
— Без доброго костоправа не обійтися, — крекнув він і погукав. — Гей, хлопці, а зганяйте-но хтось до діда Микитки!
Тоді поплював на руки і подерся по хиткій драбині на вежу. Вітько з заздрістю спостерігав, як дід, майже не нахиляючись до драбини, спритно долає щабель за щаблем. За якусь мить дід уже стояв на спостережному майданчику і, приставивши долоню до лоба, уважно видивлявся за Сулу.
Проте, мабуть, нічого підозрілого не виявив, бо за хвилину глянув униз і гукнув:
— Мирку, де ти там? А лізь-но сюди...
Вітько став поруч з дідом і в нього перехопило подих.
У своєму житті він вилазив на найвищі скирти, дахи та дерева, але забиратися на таку височінь йому ще не доводилось. Темно-зеленаві очерети, рясно помережані минулорічними жовто-брунатними качалками, погойдувалися так далеко внизу, що й шурхоту від них не було чутно. Та що там очерети — навіть качки, що інколи перелітали з одного чистоводу на інший — і ті літали нижче від нього, Вітька!
А що вже видко! До самісінької Сули, яка у справжньому Вітьковому житті була за сім кілометрів (коли обходити болото) від Воронівки.
— Ну, як — гарно? — перепитав дід Овсій.
— Клас! — щиро видихнув Вітько.
Нараз сторожова вежа похитнулася від різкого подуву вітру і Вітьковое серце завмерло.
«А раптом вона не витримає і впаде?» — подумав він і вчепився в поруччя з такою силою, аж побіліли кісточки на пальцях.
А от дід Овсій лише вдоволено пирхнув, коли його полотняна сорочка наповнилася вітром і стала схожою на вітрило.
— Бачиш Змієву нору? — тихо запитав він.
Вітько придивився. Поміж Сулою і тим місцем, звідкіля він вибрався у цей світ, неспішно роз'їжджало двійко вершників.
— Вони там розгулюють на той випадок, коли нора відкриється знову, — півголосом, наче повіряв якусь таємницю, сказав дід Овсій.
Вітько відчув, як в його душу хлюпнуло теплом. Отже, не чужий він цим гарним людям! Вони хочуть йому добра. Вони хочуть повернути його додому. До мами і татка. Навіть не дивлячись на те, що тітка Миланка і слухати не хотіла про наступне Вітькове щезнення.
— Дякую, — ледь чутно мовив він.
Дід Овсій ніби не почув. Він не відводив погляду від неозорого степу, що розкинувся далеко за Сулою.
Вітько теж деякий час дивився у той бік, проте нічого особливого не завважив. Хіба що ген на обрії повільно пересувалося кілька маленьких цяток. Незабаром вони щезли і Вітько знічев'я перевів погляд туди, де мала бути Лящівка. В його двадцять першому столітті між нею і Воронівкою зеленіли невеличкі діброви, рясно помережані луками та пасовиськами. Але зараз перед його очима постали такі густі ліси, що й просвітку межи ними не було. Хіба що де-не-де поміж дерев проглядала вузька звивиста дорога.
Такі ж неозорі ліси розкинулися і по ліву руку, де мало бути село Мохнач.
Вітько вже хотів знову перевести погляд за Сулу, як раптом завважив на мохнацькому узліссі якийсь рух. А ще за мить з лісу вихопилося кілька вершників і галопом помчали до Римова. За ними вихлюпнулося ще з десяток вершників. І ще...
— Діду, — сказав Вітько. — Гляньте он туди. Що то за люди?
Дід Овсій глянув і його аж пересмикнуло.
— Ільку! — вигукнув він. — Якийсь гурт вилетів з лісу і чеше до східних воріт. О, ще один! Ціла орда!
— Тривога! — прогримкотів Ілля Муровець і важким підтюпцем подався сідлати свого Гнідка. Його обігнав Олешко.
Закалатали била, заіржали коні, гарцюючи під вершниками. Дід Овсій навдивовижу швидко скотився по щаблях і стрибнув на першого коня, який трапився йому під руку.
— Гей, діду, та це ж мій кінь! — вигукнув спостережник Панько.
Проте за дідом лише курява здійнялася.
Коли Вітько прийшов до тями, на Городищі вже нікого не було. Лише Панько лаявся приглушеним голосом, силячись стати на хвору ногу.
— Хлопче, піймай-но мені якусь шкапину, — попрохав він Вітька, коли той зліз із вежі. — Там, біля Байлемового ставка, їх кількаро пасеться. Бо я не можу — бач, як комизиться клята нога.
Панько не помилився. Кілька спутаних коней, час від часу підстрибуючи, паслися на березі ставка. Вітько злетів на найближчого, проте руки його замість того, аби спрямувати коня до сторожової вежі, розвернули його услід за дружинниками. Кінь вдарив копитами по мосту і вихором злетів нагору.
В Римові творилося щось несосвітенне. Ревли корови, мекали вівці, звідусюди долинали сполошені голоси матерів, що одна поперед одної скликали своїх дітей. А ті, хто міг тримати лука чи меча — піші й кінні, старі й парубчаки — чимдуж поспішали хто до воріт, хто до Городища. Вони мали стати на місце дружинників.
— Мирку, ти куди? — крикнув Вітькові хтось із хлопчаків.
Вітько не відповів. Його сорочка лопотіла на вітрі, і земля ніби сама кидалася під копита коневі. За якусь хвилину він уже наздогнав задніх вершників. Ті саме під'їжджали до воріт, і дехто вже витягував стріли з сагайдаків.
Попереду римівської дружини височів Муровець. З його правої руки звисала на ремені кована довбня. Ліву він приклав до лоба і вдивлявся у щось, видиме лише йому.
— Здається, то не половці, — нарешті сказав він. — Ні. То... Та це ж князь Володимир Мономах!
— Ху-х, — з полегкістю видихнув дід Овсій. Затим озирнувся, його очі спинилися на Вітькові і дід сказав: — Ну, Мирку, спасибі тобі!
— За що? — здивувався Вітько.
— Як за що? За те, що від сорому нас усіх спас!
— Я? Від сорому?
— Атож. Бо якби не ти, то князь Володимир оце любісінько увірвався б у Римів, розумієш? І тоді б ми отримали на горіхи за те, що проґавили його з'яву. Бо на його місці могли бути половці. Та що там князь! Найгірше те, що його гридні-злидні дерли б носа і всіх нас називали лопухами, як ото лубеньських. А так — дулі їм! — І дід не втримався, пригорнув Вітька до кістлявих грудей. — Молодець, хлопче!
— Годі, діду, — обізвався Муровець, —
